Караманлі

Караманлі
Караманлі
Титул	паша
Держава	Триполітанія
Рік заснування	1711
Родоначальник	Ахмед Караманлі
Рік зникнення	1832
Останній правитель	Алі II Караманлі

Династія Караманлі — автономна династія, яка правила Османською Триполітанією з 1711 по 1835 рік. Її територія включала Триполі та його околиці на території сучасної Лівії. На піку вплив династії Караманлі сягав Киренаїки та Феццану, охоплюючи більшу частину Лівії. Засновник династії — Ахмед Караманлі, нащадок середньовічних Караманідів. Найвідомішим правителем Караманлі був Юсуф ібн Алі Караманлі, який правив з 1795 по 1832 рік і вів війну зі Сполученими Штатами між 1801 і 1805 роками. Останнім представником династії був Алі II.

Історія

На початку XVIII століття Османська імперія втрачала контроль над своїми північноафриканськими володіннями, зокрема над Триполітанією. Настав період громадянської війни, під час якої жоден правитель не міг обіймати посаду більш як рік. Ахмед Караманлі, яничар і популярний кавалерійський офіцер, під час перевороту 1711 року вбив османського губернатора Триполітанії та захопив трон. Переконавши османів визнати його губернатором, Ахмед проголосив себе пашею та зробив свою посаду спадковою. Хоча Триполітанія й надалі платила номінальну данину османському падишаху, в іншому вона діяла як незалежне королівство.

Розумний та здібний, Ахмед значно розширив економіку міста, зокрема завдяки найму корсарів на важливих середземноморських судноплавних шляхах; країни, які бажали захистити свої кораблі від корсарів, мусили платити данину паші. На суші Ахмед, до своєї смерті 1745 року, розширив контроль Триполітанії аж до Феццану та Кіренаїки.

Триполітанська громадянська війна

Наступники Ахмада виявилися менш здібними, що завадило державі досягти короткої золотої доби її берберських сусідів, як-от Алжир чи Туніс.^[1] Однак, крихкий баланс сил у регіоні дав змогу Караманлі пережити кілька династичних криз без вторгнень.^[1]

У 1780-х роках Алі ібн Мехмед нехтував державними справами та передав більшу частину влади старшому синові Хасану, якого призначив беєм. Убивство Хасана-бея в червні 1790 року молодшим сином Алі, Юсуфом Караманлі, спровокувало війну за спадкоємство між Юсуфом та Хаметом Караманлі (середнім сином Алі, якого він призначив беєм після смерті Хасана). 1793 року османський офіцер Алі Бургул скинув Хамета та ненадовго повернув Триполітанію під владу Османської імперії. Однак, у січні 1794 року Алі, Хамет та Юсуф Караманлі за допомоги туніського бея повернулися до Триполітанії, вигнали Бургула та відновили фактичну незалежність Триполітанії під номінальним османським сюзеренітетом. Алі формально зрікся престолу на користь Хамета, але за кілька місяців після реставрації Юсуф скинув Хамета, та правив як бей Триполі протягом 1795—1832 років.

Берберські війни

1801 року Юсуф вимагав від президента США Томаса Джефферсона данину в розмірі 225 000 доларів. Джефферсон, упевнений у здатності нових ВМС США захищати американське судноплавство, відмовив паші у вимозі, що спонукало пашу у травні 1801 року неофіційно оголосити війну, зрубавши флагшток перед американським консульством. 1803 року Джефферсон відповів, наказавши ВМС США вийти в Середземне море й успішно заблокувавши гавані Триполітанії. Після деяких початкових військових успіхів, зокрема захоплення корабля «Філадельфія», паша незабаром, після битви при Дерні, опинився під загрозою вторгнення американських сухопутних військ та поновлення на посаді свого поваленого брата Хамета Караманлі, завербованого офіцером американської армії Вільямом Ітоном. 10 червня 1805 року він підписав Договір про мир і дружбу, який поклав край війні.

Транссахарські кампанії

Протягом XVIII століття панування Караманлі у Феццані зміцнилося.^[2] На початку XIX століття Юсуф ще більше розширив вплив Караманлі, відправивши експедиції на південь, щоб зміцнити контроль над транссахарськими торговельними шляхами, які вели до Канем-Борну.^[2] На 1807 рік він зміг підкорити всі племена Кіренаїки та Феццану, включно з Авладом Сулейманом, і взяв Феццан під прямий контроль.^[3] Військові експедиції в центральну Сахару дали змогу 1816 року убезпечити торговельні шляхи.^[2] 1817 року Мухаммад аль-Мукні, бей Феццана під владою Караманлі, отримав дозвіл від Юсуфа допомогти Мухаммаду аль-Канемі, фактичному правителю Канем-Борну, у війні останнього проти сусіднього королівства Багірмі.^[3] З 1819 року Юсуф почав планувати завоювання Борну,^[3] але, схоже, проведені військові експедиції були зосереджені на отриманні прибутку від работоргівлі, а не на встановленні адміністративного контролю над регіоном.^[2] 1821 року Мустафа аль-Ахмар (наступник аль-Мукні на посаді бея Феццану) очолив ще одну експедицію до регіону озера Чад, щоб допомогти аль-Канімі, яка була успішною та повернулася з великою кількістю рабів.^[3]^[2] 1821 року Юсуф також погодився допомогти британцям надіслати дослідників до Борну, але завдило те, що аль-Канімі дізнався про плани Юсуфа щодо Борну.^[3] Юсуф підготував армію у Феццані для великої експедиції проти Борну, проте для фінансування кампанії йому потрібна була зовнішня допомога. Смерть Мустафи аль-Ахмара 1823 року також призвела до затримок. Коли 1824 року його прохання про позику від британців не задовольнили, він відмовився від планів завоювання Борну.^[3]

Занепад

На 1819 рік різні договори наполеонівських війн змусили берберські держави майже повністю відмовитися від піратства, і економіка Триполітанії почала руйнуватися.^[5] Юсуф намагався компенсувати втрачені доходи, заохочуючи транссахарську работоргівлю, але зі зростанням аболіціоністських настроїв у Європі та меншою мірою у Сполучених Штатах це не змогло врятувати економіку Триполітанії. Зі слабшанням Юсуфа, навколо його трьох синів виникли угруповання; хоча 1832 року Юсуф зрікся престолу на користь свого сина Алі II, невдовзі почалася громадянська війна. Османський султан Махмуд II відправив війська нібито для відновлення порядку, але замість цього скинув і вигнав Алі II, що ознаменувало кінець як династії Караманлі, так і незалежної Триполітанії. В сучасній Лівії досі існує родина нащадків із таким самим прізвищем.

Список правителів династії Караманлі (1711—1835)

Ахмед I (29 липня 1711 — 4 листопада 1745)
Мехмед Караманлі (4 листопада 1745 — 24 липня 1754)
Алі I Караманлі (24 липня 1754 — 30 липня 1793)
Алі-паша (30 липня 1793 — 20 січня 1795), також званий «Алі Бургул» — узурпатор, якого підтримувала Османська імперія
Ахмед II (20 січня — 11 червня 1795), також званий «Ахмед» або «Хамет»
Юсуф Караманлі (11 червня 1795 — 20 серпня 1832)
Мехмед Караманлі (1817) (вперше, під час повстання)
Мехмед ібн Алі (1824) (вперше, під час повстання)
Мехмед Караманлі (1826) (вдруге, під час повстання)
Мехмед Караманлі (липень 1832 р.) (втретє, під час повстання)
Мехмед ібн Алі (1835) (вдруге, під час повстання)
Алі II Караманлі (20 серпня 1832 — 26 травня 1835)

Див. також

Примітки

↑ ^а ^б McLachlan, 1978, с. 290.
↑ ^а ^б ^в ^г ^д Loimeier, Roman (2013). Muslim Societies in Africa: A Historical Anthropology (англ.). Indiana University Press. с. 69—70. ISBN 978-0-253-00797-1.
↑ ^а ^б ^в ^г ^д ^е Abun-Nasr, Jamil M. (1987). A History of the Maghrib in the Islamic Period (англ.). Cambridge University Press. с. 199—200. ISBN 978-0-521-33767-0.
↑ أفا, عمر; المغراوي, محمد (2013). الخط المغربي: تاريخ وواقع وآفاق (араб.). مطبعة النجاح الجديدة - الدار البيضاء: منشورات وزارة الأوقاف والشؤون الإسلامية - المملكة المغربية. ISBN 978-9981-59-129-5.
↑ Hume, 1980, с. 311.

Джерела

Dearden, Seton (1976). A Nest of Corsairs: The Fighting Karamanlis of the Barbary Coast. London: John Murray.
Hume, L. J. (1980). Preparations for Civil War in Tripoli in the 1820s: Ali Karamanli, Hassuna D'Ghies and Jeremy Bentham. The Journal of African History. 21 (3): 311—322. doi:10.1017/S0021853700018326.
McLachlan, K. S. (1978). Tripoli and Tripolitania: Conflict and Cohesion during the Period of the Barbary Corsairs (1551–1850). Transactions of the Institute of British Geographers. New Series. 3 (3): 285—294. Bibcode:1978TrIBG...3..285M. doi:10.2307/622157. JSTOR 622157.

[FOOTNOTEMcLachlan1978290-1] а ^б McLachlan, 1978, с. 290.

[:0-2] а ^б ^в ^г ^д Loimeier, Roman (2013). Muslim Societies in Africa: A Historical Anthropology (англ.). Indiana University Press. с. 69—70. ISBN 978-0-253-00797-1.

[:1-3] а ^б ^в ^г ^д ^е Abun-Nasr, Jamil M. (1987). A History of the Maghrib in the Islamic Period (англ.). Cambridge University Press. с. 199—200. ISBN 978-0-521-33767-0.

[4] أفا, عمر; المغراوي, محمد (2013). الخط المغربي: تاريخ وواقع وآفاق (араб.). مطبعة النجاح الجديدة - الدار البيضاء: منشورات وزارة الأوقاف والشؤون الإسلامية - المملكة المغربية. ISBN 978-9981-59-129-5.

[FOOTNOTEHume1980311-5] Hume, 1980, с. 311.

[1]

[2]

[3]

[4]

[5]