Кадочникова Лариса Валентинівна
| Лариса Кадочникова | |
|---|---|
 | |
| Народилася | 30 серпня 1937[1][2] (89 років)  Москва, СРСР |
| Громадянство |  СРСР Україна |
| Діяльність | акторка, художниця, телеакторка, кіноакторка, кінорежисерка |
| Alma mater | Всеросійський державний інститут кінематографії |
| Заклад | Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки |
| Роки діяльності | 1959 — тепер. час |
| Батьки | Ніна Алісова |
| Членство | Національна спілка кінематографістів України |
| Провідні ролі | «Тіні забутих предків» |
| IMDb | nm0434389 |
| Нагороди та премії | |
 Лариса Кадочникова у Вікісховищі | |
 Висловлювання у Вікіцитатах | |
Лари́са Валенти́нівна Ка́дочникова (нар. 30 серпня 1937, Москва) — радянська й українська акторка театру і кіно, художниця. Лауреатка Державної премії України ім. Тараса Григоровича Шевченка (1991). Народна артистка України (1992). Членкиня Національної Спілки кінематографістів України.
Життєпис
Народилася в родині художника та режисера Валентина Кадочникова і акторки Ніни Алісової. Батько помер 1942 року в Алма-Аті від запалення легенів. Мати — лауреатка Сталінської премії, заслужена артистка РРФСР. Молодший брат — кінооператор Вадим Алісов, народний артист Росії[3].
1955 року вступила на акторський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії. Займалася у майстерні Ольги Пижової та Бориса Бібікова.
У 1959 році дебютувала в кіно, виконала роль дружини художника у стрічці «Василь Суриков».
1961 року завершила навчання, після чого потрапила до театру «Современник»: допомагала знайомому показати етюд, йому відмовили, а її відмітила Галина Волчек, та запросила до трупи Олега Єфремова.
1963 року виконала роль Марічки у фільмі «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова.
З 1964-го — акторка Київського театру російської драми імені Лесі Українки (нині «Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки»)[4].
Була музою художника Іллі Глазунова[5], після чого 18 років прожила у шлюбі з кінематографістом Юрієм Іллєнком. Другим чоловіком став директор театру імені Лесі Українки Михайло Саранчук[6], спільно з яким під псевдонімом Мішель Кадо написала п′єсу «Музика кохання», присвячену стосункам французької письменниці Жорж Санд та польського композитора Фридерика Шопена[7]. Прем′єрний показ вистави «Музика кохання. Бенефіс Лариси Кадочнікової» відбувся на сцені театру ім. Лесі Українки у грудні 2021 року[8].
Малює картини — відтворює на папері свої сни, «роботи вишукані, незвичайні, вражають багатством асоціацій»[9]. Персональні виставки проходили у Києві, Москві, Німеччині, Швеції[10].
Авторка книги спогадів, яка 2008 року вийшла друком у вінницькому видавництві «Глобус-Прес»[11].
2013 року кінорежисер Дмитро Томашпольський створив повнометражний документальний фільм «Лариса Кадочникова. Автопортрет» (співрежисерка Лариса Кадочникова)[12]. Наступною спільною роботою став документальний фільму Дмитра Томашпольського 2022 року «Лариса Кадочникова. Війна» (зйомки відбулися під час повномасштабного вторгнення), отримав відзнаку «Найкращий документальний фільм про війну» на Українському міжнародному кінофестивалі у Великій Британії «ПТАХ» (2023)[13][14].
Погляди
У 2014 році, після анексії Криму Росією, зізнавшись, що «не дуже розбирається в політиці та законах», заявила: «Я єдине можу сказати, що ніколи я не матиму ненависті до Росії. Я так люблю цю країну, свою рідну країну, де говорять мовою Пушкіна, Тургенєва, Толстого, Пастернака, Ахматової. Я люблю Україну, мовою якої говорили Шевченко, Стус, Драч, Леся Українка. І я єдине прошу, щоб ми зупинилися на мить і одумалися, навіщо все це робиться і до чого це приведе»[15].
8 січня 2025 року, на церемонії нагородження лауреатів премії Національної спілки кінематографістів України ім. Сергія Параджанова у Будинку кіно, розповідаючи історію про те, як Сергій Параджанов повернувся до Києва з в'язниці[16], відмовилась говорити українською мовою на прохання журналіста, що попросив її виступати українською[17]: «Я українською мовою граю в театрі. Ви мене вибачте, але я маю право говорити хоч англійською. Будь ласка, поважайте мене. Я багато зробила для України. Я нікуди не виїжджала, я тут і граю в театрі вистави українською мовою. Я хотіла ще сказати найголовніше, ми повинні любити одне одного і розуміти: Україна — одна. Якщо ми будемо ворогувати й ненавидіти за дрібниці одне одного — то ми загинемо»[18]. Цей вчинок Кадочникової підтримав письменник Василь Сторчак, який на знак солідарності теж оголосив про свою відмову від української та перехід на російську мову[19].
Роботи в театрі
- Театр «Современник» (м. Москва)
Грала у виставах «П′ята колона» за Ернестом Гемінґвеем (Аніта) «Призначення» Олександра Володіна, в казці «Голий король» за п′єсою Євгена Шварца (Принцеса), «Третє бажання» за п′єсою Братислава Блажека (Віра)[10][20].
У театрі ім. Лесі Українки зіграла понад 50 ролей, зокрема Дездемону в «Отелло», Ларису в «Безприданниці», Ольгу Кніппер-Чехову у спектаклі «Насмішкувате моє щастя», який ішов на сцені впродовж понад 50 років[21].
- 1964 — «Шануй батька свого»
- 1964 — «104 сторінки про кохання» Едварда Радзінського
- 1965 — «На дикому брезі» Бориса Польового
- 1965 — «Дачники» Максима Горького
- 1965 — «Недоторка»
- 1965 — «Хто за? Хто проти?»
- 1966 — «Піднята цілина» за романом Михайла Шолохова
- 1966 — «Насмішкувате моє щастя» — Ольга Кніппер-Чехова
- 1966 — «Зустрічі пізні та ранні»
- 1967 — «Традиційний збір»
- 1968 — «Озирнися в гніві» Д. Осборна
- 1970 — «Розгром» А. Фадєєва
- 1972 — «Найостанній день» Б. Васильєва
- 1972 — «Птахи нашої молодості»
- 1972 — «Друге побачення»
- 1973 — «Безприданниця» Олександра Островського
- 1973 — «Транзит»
- 1974 — «Останні дні»
- 1974 — «Вечірнє світло»
- 1975 — «Інтерв'ю в Буенос-Айресі» Г. Боровика
- 1976 — «Як важливо бути серйозним» Оскара Вайльда
- 1977 — «Ця маленька земля»
- 1978 — «Лихо з розуму» за п'єсою Олександра Грибоєдова
- 1978 — «Отелло» за «п'єсою» Вільяма Шекспіра
- 1979 — «Сподіватися»
- 1982 — «Вишневий сад» за п'єсою Антона Чехова
- 1982 — «Гравець» за романом Федора Достоєвського
- 1982 — «Межа спокою»
- 1982 — «Не був… не перебував… не брав участь»
- 1983 — «Філумена Мартурано» Едуардо Де Філіппо
- 1985 — «ОБІЖ»
- 1985 — «Рядові»
- 1986 — «Хижаки»
- 1987 — «Сніданок з невідомими»
- 1987 — «Священні чудовиська» за п'єсою Жана Кокто; реж. Роман Віктюк
- 1987 — «Мар'я»
- 1988 — «Ціна»
- 1992 — «Дама без камелій» за п'єсою Теренса Реттігана; реж. Роман Віктюк
- 1991 — «Без провини винні» Олександра Островського
- 1993 — «…п'ять пудів кохання» за п'єсою «Чайка» Антона Чехова
- 1993 — «Генерали в спідницях»
- 1994 — «Будинок, де все шкереберть»
- 1996 — «Двері ляскають»
- 1999 — «Розлучення по-російськи»
- 2000 — «Ревізор» Миколи Гоголя — Анна Андріївна, дружина городничого
- 2001 — «І все це було… і все це буде…»
- 2001 — «Пані міністерша» Бранислава Нушича — пані Ната Стефанович
- 2009 — «Янголятко, або Сексуальні неврози наших батьків» Лукаса Берфуса — Мати
- 2011 — «Квартет» Рональда Гарвуда — Сессілі Робсон
- 2016 — «Суміш небес і балагана»
- 2018 — «Актрисі завжди вісімнадцять…» — Сара Бернар
- 2021 — «Музика кохання. Бенефіс Лариси Кадочнікової» за п'єсою «Жорж і Фридерик. Вона та Він» Мішель Кадо; реж. Станіслав Сукненко — Жорж Санд[22][23]
- 2024 — «Соло для ударних…» за мотивами п'єси «Соло для годинника з передзвоном» Освальда Заградника; реж. Валентин Козьменко-Делінде — синьйора Конті
- Інші театри
- «Чайка» за однойменною п'єсою Антона Чехова; реж. Віктор Кошель — Ірина Миколаївна Аркадіна, акторка (Київський класичний художній альтернативний театр)
Фільмографія
- 1959 — Василь Суриков — Єлизавета Августівна Сурикова, дружина художника
- 1960 — Мічман Панін — Жозефіна
- 1960 — Воскресіння — Дячиха
- 1963 — Вулиця Ньютона, будинок 1 — Лариса, працівниця бібліотеки
- 1964 — Тіні забутих предків — Марічка
- 1965 — Часе, вперед! — Катя
- 1965 — Криниця для спраглих — Соломія
- 1968 — Вечір на Івана Купала — Підорка
- 1969 — Комісари — Шура, вчителька
- 1971 — Білий птах з чорною ознакою — Дана
- 1972 — Наперекір усьому — Бояна
- 1973 — Червоний агат — Ганнуся
- 1974 — Мріяти і жити — Марія, акторка
- 1974 — Важкі поверхи — Віра
- 1975 — На край світу… — лікарка
- 1976 — Час — московський — Ганна
- 1976 — Припустимо — ти капітан... — мати
- 1978 — Море — Віра
- 1979 — Зліт — Варвара Євграфівна, дружина Ціолковського
- 1980 — Червоне поле — Кіра Миколаївна
- 1980 — Чорна курка, або Підземні жителі — матінка
- 1981 — Історія одного кохання — Анна Олексіївна
- 1981 — Нехай він виступить — Маргарет Чалмерс, дочка Ентоні Старкуетера, дружина Томаса Чалмерса, мати Томмі
- 1988 — Блакитна троянда — епізод
- 1992 — Київські прохачі
- 2005 — Дідусь моєї мрії
- 2006 — Сьоме небо
- 2008 — Сюрприз
- 2010 — Мама напрокат
- 2012 — Наречена мого друга
- 2012 — Політ метелика
- 2012 — Порох і дріб
- 2013 — Шеф поліції
- 2013 — F63.9 Хвороба кохання — пані з таксою
- 2014 — Турецький транзит
- 2015 — Офіцерські дружини
Нагороди та визнання
- 1991 — Державна Премія УРСР імені Тараса Шевченка у галузі кінематографії — за художній фільм «Тіні забутих предків» Київської ордена Леніна кіностудії художніх фільмів імені О. П. Довженка (у складі колективу)[24] Розповідь акторки про картину, 17.08.2022 року.
- 1992 — Народна артистка України
- 1996 — «Київська пектораль»
- Номінація в категорії «Найкраще виконання жіночої ролі» («Вдови»)
- 1997, 19 серпня — Орден «За заслуги» III ступеня — за визначні досягнення у праці, що сприяють економічному, науково-технічному і соціально-культурному розвиткові України, та з нагоди шостої річниці незалежності України[25]
- 2004 — Народний артист Росії
- 2007, 20 серпня — Орден «За заслуги» II ступеня — за значний особистий внесок у соціально-економічний, культурний розвиток Української держави, вагомі трудові досягнення та з нагоди 16-ї річниці незалежності України[26]
- 2010 — Всеукраїнська премія «Жінка III тисячоліття» — відзнака у номінації «Знакова постать» (2010)
- 2013, 27 березня — Орден «За заслуги» I ступеня — за вагомий особистий внесок у розвиток українського театрального мистецтва, значні творчі здобутки, високу професійну майстерність та з нагоди Міжнародного дня театру[27]
- 2017 — Перша Національна кінопремія «Золота дзиґа» — Премія за внесок у розвиток українського кінематографа
- 2018 — «Київська пектораль» — Визначний внесок у театральне мистецтво
Примітки
- ↑ Person Profile // Internet Movie Database — 1990.
- ↑ SNAC — 2010.
- ↑ Почему мы должны ненавидеть? / Радіо «Свобода», 16.03.2014. [Архівовано 12.03.2014, у Wayback Machine.] (рос.)
- ↑ Кадочнікова Лариса Валентинівна. Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки. Процитовано 1 жовтня 2024.
- ↑ Бахарева, Таисия (30 серпня 2007). Лариса Кадочникова: «Я иногда думаю, что было бы со мной, останься я с Ильей Глазуновым. Мне становится страшно… ». Факти (рос.) . Процитовано 1 жовтня 2024.
- ↑ Лариса Кадочникова: «Через Іллєнка я пішла зі „Современника“, а він повівся зі мною несправедливо» // [[Високий замок (газета) - Високий замок]], 15.08.2013. Архів оригіналу за 21.12.2016. Процитовано 10.12.2016.
{{cite web}}: Не збігається часова мітка у|archive-date=/|archive-url=; можливо, 2016-12-21? (довідка) - ↑ Лариса Кадочникова: «В мечту надо верить!». КиївВлада (рос.) . 31 грудня 2021. Процитовано 2 жовтня 2024.
- ↑ Музика кохання. Бенефіс Лариси Кадочнікової. Національний академічний драмвтичний театр імені Лесі Українки. Процитовано 2 жовтня 2024.
- ↑ Брюховецька Л. Зірка несподівана і неминуча. Екранні образи Лариси Кадочникової / Лариса Брюховецька // Кіно-Театр. —1996. — № 5. — С. 5.
- ↑ а б Брюховецька Л. Талант і гра. Українські актори театру і кіно / Лариса Брюховецька, Вікторія Котенок. — Київ : Саміт-книга, 2020. — С.84.
- ↑ Мусієнко О. Кадочникова Лариса. Белая птица: полеты наяву и во сне : [рец. на кн.] / Оксана Мусієнко // Науковий вісник Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого. — 2009. — Вип. 4-5. — С. 508—510.
- ↑ Лариса Кадочникова. Автопортрет. DzygaMDB. Процитовано 1 жовтня 2024.
- ↑ Котубей-Геруцька, Олеся (6 червня 2023). Лариса Кадочникова: історія життя і зйомки в новому документальному фільмі про війну. Суспільне Культура. Процитовано 1 жовтня 2024.
- ↑ Лариса Кадочникова. Війна. Docudays UA. Процитовано 1 жовтня 2024.
- ↑ Почему мы должны ненавидеть?
- ↑ Історія про те, як Сергій Параджанов повернувся до Києва з в'язниці, яку розповіла Лариса Кадочникова на церемонії вручення премії його імені
- ↑ Передаємо війну на майбутнє покоління Толеруємо руському міру. Біль🙏 - By Руслан - Facebook (укр.), процитовано 13 січня 2025
- ↑ Акторка з «Тіней забутих предків» Лариса Кадочникова відмовилась говорити українською на премії імені Параджанова
- ↑ Український письменник підтримав Кадочникову і перейшов на російську: відоме видавництво припинило з ним співпрацю
- ↑ Лемешева Л. Профессия: актер / Людмила Лемешева. — Киев : Мистецтво, 1987. — С. 64. — (рос.)
- ↑ Макаревич М. Україна має жіноче обличчя / Мирослава Макарквич. — Київ : Агенція «ІРІО», 2021. — С. 68.
- ↑ Людмила ОЛТАРЖЕВСЬКА (30 червня 2020). Фатум для двох досконалостей (укр.). Портал «Театрально-концертний Київ». Архів оригіналу за 23 серпня 2021. Процитовано 1 липня 2020.
{{cite web}}: Не дозволено використовувати розмітку курсивом або жирним шрифтом у:|publisher=(довідка) - ↑ Олексій КУЖЕЛЬНИЙ (20 грудня 2020). «Музика кохання. Бенефіс Лариси Кадочнікової». Романтично-фантазійна оповідь про дві особистості – Жорж Санд і Фредеріка Шопена представлена на Новій сцені Національного театру російської драми ім. Лесі Українки (укр.). «День». Архів оригіналу за 23 грудня 2021. Процитовано 23 грудня 2020.
{{cite web}}: Не дозволено використовувати розмітку курсивом або жирним шрифтом у:|publisher=(довідка) - ↑ Постанова Ради Міністрів Української РСР від 27 лютого 1991 р. № 52 «Про присудження Державних премій Української РСР імені Т. Г. Шевченка в галузі літератури, журналістики і мистецтва 1991 року». Архів оригіналу за 14 березня 2021. Процитовано 14 березня 2021.
{{cite web}}: Недійсний|url-status=no(довідка) - ↑ Указ Президента України № 841/97 від 19 серпня 1997 року «Про нагородження відзнакою Президента України — орденом „За заслуги“». Архів оригіналу за 11 липня 2019. Процитовано 27 березня 2013.
{{cite web}}: Недійсний|url-status=no(довідка) - ↑ Указ Президента України № 715/2007 від 20 серпня 2007 року «Про відзначення державними нагородами України працівників підприємств, установ та організацій з нагоди Дня незалежності України». Архів оригіналу за 28 березня 2019. Процитовано 27 березня 2013.
{{cite web}}: Недійсний|url-status=no(довідка) - ↑ Указ Президента України № 163/2013 від 27 березня 2013 року «Про відзначення державними нагородами України діячів театрального мистецтва». Архів оригіналу за 31 серпня 2018. Процитовано 14 березня 2021.
{{cite web}}: Недійсний|url-status=no(довідка)
Джерела
- Кадочникова Л. Белая птица: полеты наяву и во сне: воспоминания и фантазии / Лариса Кадочникова. — Винница : Глобус-Пресс, 2008. — 352 с.
- Биография Ларисы Кадочниковой [Архівовано 15 листопада 2015 у Wayback Machine.]
- «Кіномистецтво України в біографіях»
- Актеры советского кино. Вып. 9-й, Москва, 1973. — С. 120—236, 299. (рос.)
- Kino, Riga, 1980
- Спілка кінематографістів України, Київ, 1985. — С. 67.
- Кино: Энциклопедичиский словарь. Москва, 1987. — С. 163.
- Митці України : Енциклопедичний довідник. / упоряд. : М. Г. Лабінський, В. С. Мурза ; за ред. А. В. Кудрицького. — Київ : «Українська енциклопедія» імені М. П. Бажана, 1992. — С. 848 с. . — ISBN 5-88500-042-5. — С. 283.
- Мистецтво України : Біографічний довідник. / упоряд.: А. В. Кудрицький, М. Г. Лабінський ; за ред. А. В. Кудрицького. — Київ : «Українська енциклопедія» імені М. П. Бажана, 1997. — С. 700 с. . — ISBN 5-88500-071-9. — С. 281.
- Хто є хто в Україні, Київ, 1997. — С. 198—199.
- УСЕ: Універсальний словник-енциклопедія, Київ, 1999. — С. 589—590.
- На сайті про акторів радянського кіно. [Архівовано 20 січня 2008 у Wayback Machine.]
- Лариса Кадочникова. 1. Мадонна над Черемошем. Укрінформ. Архів оригіналу за 11 вересня 2020. Процитовано 14 березня 2021.
{{cite web}}: Зовнішнє посилання в|publisher= - Лариса Кадочникова. 2. Я — не служниця часу. Укрінформ. Архів оригіналу за 28 лютого 2021. Процитовано 14 березня 2021.
{{cite web}}: Зовнішнє посилання в|publisher= - Кадочникова Лариса Валентинівна. Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001–2026. — ISBN 966-02-2074-X.. Архів оригіналу за 21 березня 2021. Процитовано 21 березня 2021.
{{cite web}}: символ м'якого дефісу в|publisher=на позиції 538 (довідка)
Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).