YaChudo

Еріх Прібке

Переглядів: 0. Оновлено 30.10.2026.

Еріх Прібке
нім. Erich Priebke Редагувати інформацію у Вікіданих
Народження29 липня 1913[1][2][3] Редагувати інформацію у Вікіданих
Хеннігсдорф, Прусське королівство, Німецька імперія Редагувати інформацію у Вікіданих
Смерть11 жовтня 2013 (у віці 100 років)
Рим, Італія[1] Редагувати інформацію у Вікіданих
Похованняневідомо Редагувати інформацію у Вікіданих
Країна Німеччина Редагувати інформацію у Вікіданих
ПриналежністьНацистська Німеччина
Рід військСС
ЗакладГестапо Редагувати інформацію у Вікіданих
ПартіяНаціонал-соціалістична робітнича партія Німеччини (1945) Редагувати інформацію у Вікіданих
ЧленСС Редагувати інформацію у Вікіданих
ЗванняГауптштурмфюрер
Формування
Поліція безпеки Третього Рейху
Війни / битвиДруга світова війна Редагувати інформацію у Вікіданих
CMNS: Еріх Прібке у Вікісховищі Редагувати інформацію у Вікіданих

Еріх Прібке (нім. Erich Priebke; 29 липня 1913 — 11 жовтня 2013) був німецьким командиром СС середньої ланки та військовим злочинцем, працюючи в поліції безпеки (SiPo) та політичній поліції гестапо нацистської Німеччини. У 1996 році його було засуджено за воєнні злочини в Італії за командування підрозділом, відповідальним за різанину в Ардеатіні в Римі 24 березня 1944 року, в якій 335 італійських мирних жителів та партизан було вбито у відповідь на партизанський напад, в результаті якого загинуло 33 бійців німецького поліцейського полку СС у Болонії.

Раннє життя

Народився Прібке 29 липня 1913 року в Геннігсдорфі, який на той час входив до складу Королівства Пруссія.[4][5] Про його ранні роки відомо небагато, але сам Прібке розповідав інтерв'юерам, що його батьки померли, коли він був малим, і що його виховував переважно дядько, перш ніж він почав заробляти на життя офіціантом у Берліні, у готелі «Савой» у Лондоні та на Італійській Рів'єрі.[6] Прібке одружився з Алісією Штолль; у подружжя було двоє синів: Хорхе (Жорже), який народився в 1940 році, та Інго, який народився в 1942 році.

Служба в СС

Прібке в званні Шутце в Загальних СС, 1936 рік
Прібке в званні Шутце в Загальних СС, 1936 рік

З 1936 року він працював у Ваффен-СС, а згодом у Гестапо як перекладач. Завдяки знанню італійської мови з 1941 року він базувався в Римі.[5][7] Там він працював під керівництвом оберштурмбаннфюрера Герберта Капплера, який, як повідомляється, доручив йому ведення відносин зі Святим Престолом.[8]

Масове вбивство в Ардеатинських печерах

Масове вбивство в Ардеатинських печерах (Фоссе Ардеатіне) сталося в Італії під час Другої світової війни. 23 березня 1944 року 33 німецьких військовослужбовців з поліцейського полку СС «Боцен» загинули, коли члени італійського Руху Опору підірвали бомбу та атакували есесівців зі стрілецької зброї та гранат під час їхнього маршу по вулиці Віа Разелла в Римі.[8] Цю атаку очолювали Групи патріотичної дії (Gruppi di Azione Patriottica, GAP). Повідомляється (хоча це ніколи не було підтверджено), що Адольф Гітлер наказав протягом 24 годин розстріляти десять засуджених італійців за кожного загиблого німця. Капплер у Римі швидко склав список із 320 ув'язнених, які підлягали знищенню.[9] Коли після партизанської атаки помер 33-й німець, Капплер добровільно додав до списку ще десять імен, таким чином, загальна кількість людей, страчених в Ардеатинських печерах, становила 335 осіб, переважно італійців.[10] Найбільш згуртованою групою серед страчених були члени Бандьєра Росса («Червоний прапор») — дисидентсько-комуністичної військової групи опору, а також понад 70 євреїв.[11]

24 березня під керівництвом офіцерів СС Прібке, а також Карла Гасса жертв убивали всередині Ардеатинських печер групами по п'ятеро людей.[10][12] Їх заводили до печер зі зв'язаними за спиною руками і вбивали пострілом у шию. Багатьох змушували ставати на коліна прямо на тіла тих, хто вже був убитий. Під час розстрілів з'ясувалося, що було допущено помилку, і до печер привезли п'ятьох зайвих людей, яких не було у списку «десять до одного». За цей список відповідав Прібке, і його співучасть у цих 5 додаткових убивствах виключала будь-яке можливе виправдання його дій «виконанням офіційного наказу».[4] Через це судовий процес над Прібке був суворо зосереджений саме на цих додаткових убивствах.

Вхід до печери біля пам'ятника Фосс Ардеатин

Щоб заповнити чисельну квоту, нацисти відправили на смерть до Ардеатинських печер багатьох ув'язнених із тюрем Віа Тассо та Реджина Челі, які опинилися під рукою на той момент. Прібке заносив декого до списку просто тому, що вони були євреями (водночас він заявляв, що ніколи не відправляв євреїв до таборів із практичних міркувань: «Вагони потрібні були нам для інших речей»).[5] Деякі з цих в'язнів були звичайними мешканцями вулиці Віа Разелла, які перебували вдома під час вибуху; інших заарештували й катували за участь в опорі чи комуністичну діяльність. Не всі вбиті партизани належали до однієї групи опору. У списку на страту були члени GAP, PA (Партії дії) та «Бандьєра Росса», на додачу до Підпільного військового фронту. Щобільше, масштаб і сам факт цієї відплати були безпрецедентними для Італії. З моменту вторгнення союзників до Італії у 1943 році та подальшого повалення Муссоліні, антифашисти та члени італійського Руху Опору вели партизанську війну проти військ Осі.

Після війни

Втеча до Аргентини

Прібке як "Отто Папе" в 1948 році

У судових процесах після Другої світової війни Прібке мав постати перед судом за свою роль у масовому вбивстві, але у 1946 році йому вдалося втекти з британського табору для військовополонених у Ріміні, Італія[13]. Пізніше він стверджував, що цій втечі посприяла «пацюча стежка» (шлях уникнення покарання), яким керував австрійський єпископ Алоїз Гудаль[14]. Після втечі він жив зі своєю родиною в Стерцингу/Віпітено. Протягом цього часу, 13 вересня 1948 року, місцевий священник провів над ним повторне хрещення (після чого Прібке прийняв нове ім'я — Отто Папе)[15]. Після перебування в Південному Тіролі він виїхав до Аргентини.[16] Попри звинувачення у воєнних злочинах, Прібке впродовж 46 років жив в аргентинському місті Барілоче як вільна людина. Там він спочатку працював мийником посуду та офіціантом, а згодом відкрив гастрономічну крамницю (делікатесів). Він також став керівником Німецько-аргентинської культурної асоціації та вільно подорожував до Європи й назад.[17]

У березні 1994 року слідча група телеканалу ABC News під керівництвом продюсера Гаррі Філліпса вистежила Прібке в Барілоче. Це сталося після того, як вони знайшли згадку про його участь у масовому вбивстві в Ардеатинських печерах у книзі місцевого автора, купленій у магазині вживаних книг. Книга Естебана Буха «Художник аргентинської Швейцарії» (1991)[18] називала Прібке членом угруповання нацистів, які жили в Барілоче з початку 1950-х років.

Протягом наступних кількох тижнів команда ABC News шукала матеріали в архівах Буенос-Айреса, Вашингтона, Лондона, Берліна та Єрусалима, виявивши численні документи, що проливали світло на минуле Прібке та його співпрацю з Гестапо в Італії. Серед документів, знайдених у Державному архіві в Лондоні, було зізнання, написане через кілька місяців після закінчення Другої світової війни, у якому Прібке підтверджував свою роль у бійні в Ардеатинських печерах. Документ, виявлений у музеї Яд Вашем в Ізраїлі, свідчив про те, що Прібке підписував дозволи на депортацію італійських євреїв до таборів смерті. Паралельно з розслідуванням команда ABC встановила стеження за Прібке, фіксуючи його щоденний розклад у Барілоче. У квітні 1994 року репортер ABC News Сем Дональдсон прибув до Барілоче разом із Філліпсом та знімальною групою, щоб пред'явити Прібке результати їхнього розслідування в ефірі телевізійного новинного шоу Primetime Live. Дональдсон і його команда спочатку притиснули іншого колишнього нациста, який жив у тому ж місті, — Райнгарда Коппса. Коли від Коппса зажадали пояснень щодо його власної причетності, він відвів Дональдсона вбік і розповів йому про Прібке, тим самим підтвердивши дані розслідування ABC.[19]

Дональдсон і його команда підстерегли Прібке біля школи, де той працював, і взяли в нього інтерв'ю, коли він сидів у своїй машині. Після початкового вагання Прібке визнав, ким він є, і відкрито розповів про свою роль у масовому вбивстві. Свої дії він виправдовував тим, що лише виконував накази шефа Гестапо в Римі, оберштурмбаннфюрера Герберта Капплера, і що, на його думку, жертви були терористами. Він заперечував Дональдсону, що серед убитих були діти, проте серед загиблих виявили трьох підлітків віком від 14 років (а також 75-річного чоловіка та священника). Він зізнався, що саме він складав списки тих, кого мали стратити. Даючи свідчення після війни, Капплер пояснив, що Прібке було наказано особисто пересвідчитися, що всі жертви доставлені до печер і страчені, а також звірити список людей, які підлягали знищенню.

Арешт та екстрадиція Прібке

Репортаж Дональдсона показав, наскільки відкрито Прібке міг жити в Аргентині та як мало каяття він відчував за свої вчинки. 10 травня 1994 року аргентинська влада заарештувала Прібке.[20] Через похилий вік і слабке здоров'я його спочатку не ув'язнили, а натомість помістили під домашній арешт у його власному будинку в Барілоче, де він мешкав із 1948 року.

Екстрадиція Прібке неодноразово відкладалася. Його адвокати використовували такі тактики, як вимога перекласти всі італійські документи іспанською мовою — процес, який міг тривати два роки. Аргентинський суд зрештою відхилив цю вимогу, але апеляції та інші затримки призвели до того, що розгляд справи про екстрадицію затягнувся на понад рік. Захисники стверджували, що кримінальне переслідування у цій справі вже неможливе, оскільки за аргентинським законодавством строк позовної давності для злочину вбивства становить 15 років.

У березні 1995 року, після дев'яти місяців зволікань, президент єврейської організації «Бнай Бріт» отримав запевнення, зокрема від президента Аргентини Карлоса Менема, що справу незабаром закриють, а Прібке передадуть Італії до кінця місяця. Попри ці обіцянки, Верховний суд Аргентини ухвалив рішення передати справу до місцевого суду в Барілоче, де вона розглядалася із самого початку. Це відкривало можливість для подальших апеляцій і затримок на роки, протягом яких Прібке міг би спокійно жити у своєму домі.

У травні 1995 року аргентинський федеральний суддя задовольнив запит Італії на екстрадицію на тій підставі, що справи про злочини проти людяності не мають строку давності. Однак після цього послідували нові апеляції та чутки про те, що суд може змінити своє рішення.

У серпні того ж року було винесено рішення про те, що Прібке не підлягає екстрадиції через закінчення строку давності справи. Щоб натиснути на аргентинський уряд, Німеччина того ж дня теж висунула вимогу про екстрадицію. Італійський військовий прокурор Антоніо Інтелізано аргументував це тим, що угоди ООН, під якими підписалася Аргентина, чітко зазначають: справи військових злочинців та злочини проти людяності не мають строку давності.

Після 17 місяців затримок у 1996 році Верховний суд Аргентини остаточно постановив екстрадувати Прібке до Італії.[21][22] Його посадили на прямий рейс із Барілоче до римського аеропорту Чампіно — військового летовища неподалік від Ардеатинських печер, де багато років тому відбулися масові страти.

Судові процеси

Прібке в суді

У суді Прібке заявив про свою невинуватість. Він не заперечував того, що вчинив, але відкидав будь-яку моральну відповідальність.[23] У масовому вбивстві він звинуватив тих, кого назвав «італійськими терористами», які стояли за нападом, унаслідок якого загинули 33 німецькі есесівці. Наказ надійшов безпосередньо від Гітлера, і Прібке вважав це законним покаранням. Під час судового процесу стало відомо, що Прібке особисто застрелив двох італійців. Про це також йшлося в його свідченнях 1946 року, наданих ще до того, як йому вдалося втекти.

Близько полудня 24 березня 1944 року 335 чоловіків пригнали до Ардеатинських печер у Римі. Усім їм зв'язали руки за спиною та зачитали їхні імена вголос. Групами по п'ятеро людей їх заводили до печер. Прібке зайшов усередину разом із другою чи третьою групою і застрелив чоловіка з італійського пістолета-кулемета. Ближче до кінця страти він застрелив ще одного чоловіка з тієї ж зброї. Розстріли завершилися до настання темряви. Після цього печери підірвали за допомогою вибухівки, щоб завалити вхід. Прібке визнали невинуватим на тій підставі, що він діяв за наказом.

1 серпня 1996 року було видано розпорядження про негайне звільнення Прібке. Міністр юстиції Італії згодом заявив, що Прібке можуть заарештувати повторно — залежно від того, чи буде він екстрадований до Німеччини за звинуваченням у вбивстві. Після завершення суду над Прібке демонстранти блокували будівлю суду понад сім годин.

Судді проголосували двома голосами проти одного за визнання 83-річного Прібке винним у участі в масових убивствах, у яких він сам зізнався, проте його знову виправдали — нібито через те, що він виконував накази. Це викликало бурхливу реакцію з боку родичів жертв, які заявили, що судді ні в що не ставлять людські життя. Шимон Самуельс, голова Центру Симона Візенталя, зазначив, що цим рішенням Італія фактично дає зелене світло злочинам проти людяності.

Апеляція

Прокурори оскаржили це рішення в апеляційному порядку. Наступного дня Німеччина звернулася до Італії з проханням залишити Прібке під вартою доти, доки не буде розглянуто запит про екстрадицію, оскільки німецька сторона хотіла судити його за вбивство двох людей, яких він застрелив особисто. Біля будівлі суду проходили демонстрації, але коли стало відомо про повторний арешт Прібке, протести вщухли. Згодом багато людей відвідали Ардеатинські печери, щоб ушанувати пам'ять жертв.

Верховний суд Італії визнав суд, який звільнив Прібке, некомпетентним, і апеляцію було задоволено. Серед іншого постало питання, чому раніше не згадувався прецедент Нюрнберзького процесу, який чітко встановив, що кожна людина несе особисту відповідальність за свої вчинки. Причиною звільнення Прібке було те, що він виконував накази. Сам Прібке стверджував, що в разі невиконання наказу його б стратили, проте апеляційний суд відкинув це, визнавши виправдання безпідставним. Вищий касаційний суд скасував попереднє рішення і призначив новий розгляд справи.

Прібке спочатку засудили до 15 років ув'язнення, але через похилий вік і нібито слабке здоров'я строк зменшили до 10 років. У березні 1998 року Апеляційний суд засудив його до довічного ув'язнення разом із Карлом Гассом, ще одним колишнім членом СС.[24][25] У листопаді того ж року Касаційний суд залишив цей вирок у силі. Зважаючи на вік, Прібке помістили під домашній арешт. У березні 1997 року було ухвалено рішення, що Прібке не може бути екстрадований до Німеччини. Причиною стало те, що на той момент в Італії вже тривав судовий процес за тими ж звинуваченнями, за якими його хотіла судити Німеччина. Відповідно, він не міг бути судимий за один і той самий злочин двічі.

Апеляції Прібке

Прібке заперечував будь-яку провину і тому оскаржив вирок. На апеляційних слуханнях було ухвалено рішення, що Гасс і Прібке скоїли умисне вбивство першого ступеня і мають бути засуджені до довічного ув'язнення.[26]

Прібке подав апеляцію до Європейського суду з прав людини в Страсбурзі, де стверджував, що у нього не було іншого вибору, окрім як виконувати накази Гітлера — захист, який не був прийнятий під час Нюрнберзького процесу (див. «Нюрнберзький захист» та IV Нюрнберзький принцип). Крім того, багато хто підкреслював, що під час масового вбивства в Ардеатинських печерах загинуло 335 осіб — на п'ять більше, ніж вимагав наказ «страчувати 10 італійців за кожного вбитого німця». Відповідальність за цих п'ятьох додаткових жертв лежала виключно на Прібке, оскільки саме йому було доручено перевіряти список.[24]

20 березня 2004 року 80 осіб зібралися в залі Літературного центру (Centro Letterario) в Трієсті, щоб висловити свою підтримку Прібке. 12 червня 2007 року він отримав дозвіл залишати свій дім, щоб працювати в офісі свого адвоката в Римі.[27] Це викликало хвилю обурення та протестів, і рішення судді було скасовано.[28]

Низка італійських консервативних діячів виступила на захист Прібке, аргументуючи це тим, що він лише виконував накази. Зокрема, італійський журналіст Індро Монтанеллі, який втратив двох друзів у різанині в Ардеатинських печерах, усе ж написав приватного листа Прібке (який пізніше, у 2013 році, опублікував Фаусто Білославо в газеті Il Giornale), де стверджував, що той лише підкорявся наказам.[29] Схожі погляди висловлювали Вітторіо Фельтрі, Джамп'єро Мугіні, Вітторіо Згарбі, Гвідо Черонетті, Анна Марія Ортезе та Массімо Фіні.[30] У 2003 році сенатор Антоніо Серена (від партії «Національний альянс») заявив, що президент Карло Адзеліо Чампі мав помилувати Прібке, оскільки той страждає від «жорстокого та безглуздого ставлення» з боку «єврейського лобі, яке сіє ненависть». Через таку позицію Серену виключили з «Національного альянсу».

Смерть

Прібке помер у Римі 11 жовтня 2013 року у віці 100 років.[31][32] Його останнє прохання про повернення його останків до Аргентини, щоб його могли поховати поруч із дружиною, було відхилено урядом Аргентини.[33] Римська єпархія видала «безпрецедентну заборону» на проведення його похорону в будь-якій римо-католицькій церкві Рима.[34] Його рідне місто в Німеччині також відмовилося прийняти його тіло через побоювання, що місце його поховання може стати «місцем паломництва неонацистів».[35]

Після відмови Римської єпархії відправити похоронну службу, родичі Прібке звернулися до Священицького братства святого Пія X (SSPX) — традиціоналістської католицької групи, яка не перебуває у повному сопричасті зі Святим Престолом; SSPX погодилося провести похорон у церкві свого пріорату в Альбано-Лаціале.[36] Під час похоронної служби поліція запобігла зіткненням між симпатиками фашизму та антифашистськими протестувальниками.[34] Похорон зрештою відбувся, хоча й без присутності нікого з його родичів, оскільки його родина не змогла увійти до церкви через масові заворушення.

Зрештою труну з тілом Прібке вилучила італійська влада, доставила на військову базу поблизу Рима, а потім поховала «в таємному місці», як заявив його адвокат Паоло Джакіні. Джакіні зазначив, що ця угода «задовольняє родину, а також етичні та духовні вимоги».[37] За даними видання L'Espresso, Прібке поховали на цвинтарі колишньої в'язниці на острові, ймовірно, Піаноза або Капрая.[38]

Традиціоналістський католицький священник Флоріан Абрахамович, колишній член SSPX, відслужив заупокійну месу за Прібке в каплиці в Паезе; серед присутніх на месі також був мер Резани Лоріс Маццорато (член партії Ліга Півночі).[39]

Станом на лютий 2026 року в Еріха Прібке залишилася одна жива дитина — Інго Прібке, якому 83 роки і який живе в Нью-Йорку. Його інший син, Хорхе Прібке, залишався в Барілоче до своєї смерті у 2020 році.

Посилання

Примітки

  1. ↑ а б Deutsche Nationalbibliothek Record #119514230 // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
  2. ↑ Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  3. ↑ Find a Grave — 1996.
  4. ↑ а б Smale, Alison (11 жовтня 2013). Erich Priebke, Nazi Who Carried Out Massacre of 335 Italians, Dies at 100. The New York Times (амер.). ISSN 0362-4331. Процитовано 27 червня 2026.
  5. ↑ а б в Bartrop, Paul R.; Jacobs, Steven Leonard (17 грудня 2014). Modern Genocide: The Definitive Resource and Document Collection [4 volumes]: The Definitive Resource and Document Collection (англ.). ABC-CLIO. ISBN 978-1-61069-364-6.
  6. ↑ staff, Times; Reports, Wire (11 жовтня 2013). War criminal Erich Priebke dies at 100; Nazi captain convicted in 1995. Los Angeles Times (амер.). Процитовано 27 червня 2026.
  7. ↑ staff, Times; Reports, Wire (11 жовтня 2013). War criminal Erich Priebke dies at 100; Nazi captain convicted in 1995. Los Angeles Times (амер.). Процитовано 27 червня 2026.
  8. ↑ а б The SS and the Vatican | The Jerusalem Post. The Jerusalem Post | JPost.com (англ.). 15 травня 2020. Процитовано 27 червня 2026.
  9. ↑ Sligtenhorst, Kat Van (13 квітня 2019). Nazi hunter shares secrets of search for Erich Priebke in Patagonia. Buenos Aires Times (англ.). Процитовано 27 червня 2026.
  10. ↑ а б Agnew, Paddy. Nazi funeral that’s forcing Italy to face its past. The Irish Times (англ.). Процитовано 27 червня 2026.
  11. ↑ Erich Priebke. Jewish Virtual Library. Процитовано 27 червня 2026.
  12. ↑ Aitken, Robert; Aitken, Marilyn (2007). Law Makers, Law Breakers, and Uncommon Trials (англ.). American Bar Association. ISBN 978-1-59031-880-5.
  13. ↑ The SS and the Vatican | The Jerusalem Post. The Jerusalem Post | JPost.com (англ.). 15 травня 2020. Процитовано 28 червня 2026.
  14. ↑ Agnew, Paddy. Nazi funeral that’s forcing Italy to face its past. The Irish Times (англ.). Процитовано 28 червня 2026.
  15. ↑ Steinacher, Gerald (2008). Nazis auf der Flucht: wie Kriegsverbrecher über Italien nach Übersee entkamen. Innsbrucker Forschungen zur Zeitgeschichte. Innsbruck: Studienverlag. ISBN 978-3-7065-4026-1.
  16. ↑ Phaselis. Tabula. Op. cit. 756, n. 10. Supplementum Epigraphicum Graecum. Процитовано 28 червня 2026.
  17. ↑ staff, Times; Reports, Wire (11 жовтня 2013). War criminal Erich Priebke dies at 100; Nazi captain convicted in 1995. Los Angeles Times (амер.). Процитовано 28 червня 2026.
  18. ↑ Buch, Esteban (1991). El pintor de la Suiza argentina. Buenos Aires: Editorial Sudamericana. ISBN 978-950-07-0663-6.
  19. ↑ Walsh, Mary Williams (8 травня 1996). At Long Last, Nazi Faces Trial. Los Angeles Times (амер.). Процитовано 28 червня 2026.
  20. ↑ News, Deseret; Service, Reuter News (10 травня 1994). EX-NAZI PLACED UNDER ARREST IN ARGENTINA. Deseret News (англ.). Процитовано 28 червня 2026.
  21. ↑ Sligtenhorst, Kat Van (13 квітня 2019). Nazi hunter shares secrets of search for Erich Priebke in Patagonia. Buenos Aires Times (англ.). Процитовано 28 червня 2026.
  22. ↑ Walters, Guy (4 травня 2010). Hunting Evil: The Nazi War Criminals Who Escaped and the Quest to Bring Them to Justice (англ.). Crown. ISBN 978-0-307-59248-4.
  23. ↑ Sligtenhorst, Kat Van (13 квітня 2019). Nazi hunter shares secrets of search for Erich Priebke in Patagonia. Buenos Aires Times (англ.). Процитовано 29 червня 2026.
  24. ↑ а б Smale, Alison (11 жовтня 2013). Erich Priebke, Nazi Who Carried Out Massacre of 335 Italians, Dies at 100. The New York Times (амер.). ISSN 0362-4331. Процитовано 29 червня 2026.
  25. ↑ Agnew, Paddy. Nazi funeral that’s forcing Italy to face its past. The Irish Times (англ.). Процитовано 29 червня 2026.
  26. ↑ BBC News | Europe | Former Nazis jailed for life. news.bbc.co.uk. Процитовано 29 червня 2026.
  27. ↑ Priebke pu� lasciare i domiciliari "Permesso per motivi di lavoro" - cronaca - Repubblica.it. www.repubblica.it. Процитовано 29 червня 2026.
  28. ↑ HETMAN. il VELINO | Leggi l'articolo. www.ilvelino.it. Архів оригіналу за 24 серпня 2007. Процитовано 29 червня 2026.
  29. ↑ Quando Montanelli scrisse al condannato: "Capitano, è una sentenza insensata". ilGiornale.it (it-IT) . 12 жовтня 2013. Архів оригіналу за 21 квітня 2026. Процитовано 29 червня 2026.
  30. ↑ Priebke, 20 anni di polemiche, odio e rancori | Libero Quotidiano.it. Libero Quotidiano (італ.). Процитовано 29 червня 2026.
  31. ↑ Agnew, Paddy. Priebke buried in prison cemetery. The Irish Times (англ.). Процитовано 30 червня 2026.
  32. ↑ Nazi war criminal Erich Priebke dies. BBC News (брит.). 11 жовтня 2013. Процитовано 30 червня 2026.
  33. ↑ Argentina refuses body of Nazi war criminal Priebke. BBC News (брит.). 12 жовтня 2013. Процитовано 30 червня 2026.
  34. ↑ а б Nazi war criminal Priebke's funeral halted amid protests. BBC News (брит.). 15 жовтня 2013. Процитовано 30 червня 2026.
  35. ↑ Nazi Erich Priebke to be buried 'in secret location'. BBC News (брит.). 19 жовтня 2013. Процитовано 30 червня 2026.
  36. ↑ News, A. B. C. Nazi Erich Priebke's Funeral Held by Catholic Splinter Group. ABC News (англ.). Процитовано 30 червня 2026.
  37. ↑ Agnew, Paddy. Body of Nazi war criminal held in storage on Italian military base. The Irish Times (англ.). Процитовано 30 червня 2026.
  38. ↑ Ecco dov'è la tomba segreta di Erich Priebke. lespresso.it (італ.). Процитовано 30 червня 2026.
  39. ↑ In trenta alla messa per Priebke Forze dell-ordine schierate a Paese - Cronaca - la Tribuna di Treviso. la Tribuna di Treviso. 19 жовтня 2013. Архів оригіналу за 20 жовтня 2013. Процитовано 30 червня 2026.


Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).