Дьюла Гевеші

Дьюла Гевеші
Народився	21 листопада 1890[1]  Ужгород, Угорське королівство, Транслейтанія, Австро-Угорщина
Помер	25 лютого 1970[1] (79 років)  Будапешт, Угорщина
Поховання	Керепеші[2]
Країна	Угорщина
Діяльність	економіст, хімік, політик
Галузь	економіка[3] і комунізм[3]
Alma mater	Будапештський університет технології та економіки (1912)
Знання мов	угорська[3] і російська
Членство	Угорська академія наук (1956)
Посада	народний комісар, президент і member of Central Committee of the Hungarian Socialist Workers' Partyd[4]
Партія	Угорська соціалістична робоча партія, Комуністична партія Угорщини[5] і Угорська соціал-демократична партія[5]
Нагороди	Премія імені Кошута (1959)
Медіафайли у Вікісховищі

Дюла Хевеші (угор. Hevesi Gyula; нар. 21 листопада 1890, Ужгород, Угорське королівство, Австро-Угорщина — 25 лютого 1970, Будапешт, Угорщина) — угорський інженер-хімік, економіст, політик, лауреат премії Кошута, член Угорської академії наук.

Гевеші народився в єврейській родині як син Адольфа Гевеші та Марії Полачек (Партос). Середню освіту здобув у гімназії на вулиці Ловаг у Будапешті. Після цього навчався на інженера-хіміка в Королівському технічному університеті імені Йосифа, де у 1912 році здобув диплом.

1913—1914 роках працював технічним консультантом дирекції курорту в П'єштянах, а згодом — до 1918 року — інженером з експлуатації, пізніше — дослідницьким інженером у компанії «Egyesült Izzólámpa és Villamossági Rt.». У 1917 році організував і до 1919 року очолював Національну спілку інженерів-службовців — першу у світі соціалістичну профспілку інженерів^[6].

Під час Першої світової війни він брав участь у діяльності революційних соціалістів.

29 грудня 1918 року в Будапешті він одружився з Ірмою Ротбарт (майбутньою дружиною Ервіна Сінко), донькою Якаба Ротбарта та Янки Розенвальд^[7], однак цей шлюб незабаром завершився розлученням. 19 липня 1919 року в Будапешті він одружився вдруге — його дружиною стала Йолан Штерн, донька Мойзеша Штерна та Регіни Аушпіц^[8].

У 1918—1919 роках редагував теоретичний журнал Партії комуністів Угорщини Internationale разом з Аладаром Ком'ятом. У цей же період був членом Центрального комітету КПУ; під час Угорської радянської республіки протягом двох тижнів обіймав посаду заступника народного комісара з соціалізації, а згодом протягом трьох з половиною місяців — народного комісара соціального виробництва (зокрема разом із Матяшем Ракоші). Після падіння режиму емігрував до Відня, Берліна, а згодом — до Італії, де працював у компанії Società Bolognese di Elettricità. Був ув'язнений; після звільнення короткий час жив у Сан-Марино. Після вислання виїхав до Радянського Союзу, де спочатку працював у Ленінграді, а потім у Москві. Там він організував Центральний інститут технічної та економічної інформації. У 1938 році його знову заарештували. До 1946 року перебував у трудовому таборі, після чого — через заборону проживання в Москві — до літа 1947 року мешкав в Александрові.

«Мій чоловік вважав [...], що Кадар запросив його до Центрального комітету, бо йому було цікаво, якою він є людиною. [...] Бувало так, що коли Дюла повертався з Центрального комітету, він плакав. І він не казав “товариші”, а казав “ці”, “ті”. Одного разу він виступив: – Я хотів би побачити такого члена Центрального комітету, який відмовиться від будь-яких привілеїв». Ольга Ланьї про Дюлу Гевеші[9] Оригінальний текст (угор.) «A férjem véleménye az volt [...], hogy Kádár azért hívta be a Központi Bizottságba, mert kíváncsi volt rá, milyen ember. [...] volt úgy, hogy amikor Gyula hazajött a Központi Bizottságból, sírt. És nem az mondta, hogy »az elvtársak«, hanem azt, hogy »ezek«, »azok«. Egyszer felszólalt: – Szeretnék egy olyan központi bizottsági tagot látni, aki mindenféle előnyről lemond.».

У 1948 році повернувся до Угорщини. У 1949—1951 роках був головою Державного патентного відомства. Відіграв значну роль у створенні в 1948 році Спілки науково-технічних товариств і в 1961 році — Державного комітету технічного розвитку. У жовтні 1949 року його обрали членом-кореспондентом, а в травні 1956 року — дійсним членом Угорської академії наук. У 1951—1958 та 1967—1970 роках як член президії брав участь в управлінні установою. З 1949 до 1956 року був секретарем VI відділення, з 1956 до 1960 року — секретарем Академії, а з 1960 до 1967 року — віцепрезидентом. У 1960—1969 роках очолював Дослідницьку групу економіки промисловості Угорської академії наук.

Після революції 1956 року він організував гурток «Танчич» і редагував його видання «Magyarország». Побоюючись «сектантських» членів і того, що гурток може перетворитися на політичний центр, влада вже наприкінці 1957 року його розпустила. Незважаючи на це, з 1959 року і до смерті Гевеші був членом Центрального комітету Угорської соціалістичної робітничої партії.

Його поховали на кладовищі на вулиці Фіумей (ділянка Mm. B.12)^[10].

«Він був не лише видатним інженером-хіміком, навіть якщо, майже на моїх очах, “ніби з рукава”, сипав десятками винахідницьких ідей. Він також був першокласним організатором, політиком, журналістом і педагогом — і все це з науковою, марксистською епістемологічною ґрунтовністю». Мор Корач про Дюлу Гевеші[11] Оригінальний текст (угор.) «Nem volt ő csak kitűnő vegyészmérnök, még ha szinte szemem láttára szórta is ki, »csak úgy a kabátja ujjából«, a találmányi ötletek tucatját. Kitűnő szervező, politikus, újságíró, pedagógus is volt a javából, s mindez tudományos, marxista ismeretelméleti alapossággal.».

Як інженер-дослідник компанії «Egyesült Izzó», за допомогою Арміна Хелфґотта, він розробив важливі технології виробництва газонаповнених ламп розжарювання. Під час перебування в Радянському Союзі вирішив проблему економічної регенерації перегорілих ламп, організував масове виробництво лабораторного скляного обладнання та різних видів термометрів. У 1929—1932 роках розробив систему безперервного промислового робочого режиму, що дозволила значно підвищити виробництво в базових галузях без додаткових інвестицій. З метою підготовки та підвищення кваліфікації працівників запропонував створення «комплексів заводських шкіл» і «фабрично-заводських університетів» та брав участь у їх реалізації. Організував Центральний інститут технічної та економічної інформації, а як керівник відділу винаходів Вищої ради народного господарства також сприяв поширенню стаханівського руху.

Після повернення на батьківщину він активно працював над розвитком руху раціоналізаторів. У десятиліття після реорганізації Академії відігравав важливу роль у визнанні технічних наук. Брав участь у редагуванні перших російсько-угорських та угорсько-російських технічних словників.

Був головним редактором журналів Acta technica Academiae Scientiarum Hungaricae та Népi Ellenőrzés (видання Центральної комісії народного контролю), редактором Közleményei Відділення технічних наук Угорської академії наук, відповідальним редактором Újítók Lapja, а також членом редакційної колегії Új magyar lexikon.

Найвищою науковою відзнакою була Академічна золота медаль, яку він отримав у 1963 році.

Серед державних відзнак у 1950 році він отримав орден «За заслуги перед Угорською Народною Республікою» III ступеня та золоту ступінь ордена «За заслуги в праці». У 1955 і 1969 роках був нагороджений орденом Червоного Прапора Праці, у 1958 році — орденом «За заслуги в праці». У 1959 році його відзначили премією Кошута II ступеня «за діяльність у налагодженні зв'язку між технічними науками і практикою та організації угорського технічного наукового життя». У 1965 році він отримав золоту ступінь ордена «За заслуги в праці», а в 1967 році — орден «За соціалістичну батьківщину».

У 1970 році в Уйпалоті на його честь назвали вулицю, яку в 1991 році перейменували на вулицю Ньірпалота^[12]. У 1985—1998 роках його ім'я носив нинішній Столичний практичний технічний ліцей і колегіум імені Яноша Бояї^[13].

• Az elektromos gépek szerkezete, felszerelése és kezelése; Pfeifer Manó, Bp., 1913 (Közhasznú könyvtár)
• Az acetilén. Előállítása és használata. Fejlesztő készülékek.Lámpák és fényszórók; Pfeifer Manó, Bp., 1913 (Közhasznú könyvtár)
• A gépkocsivezető kézikönyve. Előkészítő a soffőr vizsgára; Politzer, Bp., 1915 (A modern technika könyvtára)
• Az automobil és kezelése; 2., átdolg., bőv. kiad.; Politzer, Bp., 1917 (A modern technika könyvtára)
• A kommunista világforradalom műszaki és gazdasági szükségszerűsége. A termelés azonnali kommunizálásának műszaki és gazdasági feltételei. Tanulmányok az «Internationale» forradalom előtti számaiból; Közoktatásügyi Népbiztosság, Bp., 1919
• A Szovjetunió ipara (Budapest, 1950)
• Sztahánov útján. A magyar újítómozgalom fejlődése és feladatai (előszó: Apró Antal; Budapest, 1950)
• A tudomány és a termelés szocialista kapcsolatai (Budapest, 1953)
• Szociális termelés. A Magyar Tanácsköztársaság iparpolitikája (Budapest, 1959)
• Egy mérnök a forradalomban. Négy évtized történelmi időkben. Visszaemlékezés; Európa, Budapest, 1959; 1965
• Folyamatos munkarendek alkalmazásának gazdasági, szervezési és szociális kérdései (Budapest, 1966)
• Tanulmányok (bev.: Bognár Géza és Korach Mór; Akadémiai, Budapest, 1976)

• Bölöny József: Magyarország kormányai 1848—1987. Budapest, 1987, Akadémiai
• Budapest teljes utcanévlexikona. Szerk.: Ráday Mihály. Budapest, é. n. [2004], Sprinter. 375—376. o.
• Hevesi Gyuláné Lányi Olga: «Moszkoviták». S. a. r.: Szerdahelyi István. Budapest, 1992, Hevesi Gyula Alapítvány
• Korach Mór: Hevesi Gyula 1890—1970. Magyar Tudomány, 1970. 7–8. sz. 570—575. o.
• Kossuth-díjasok és Állami Díjasok almanachja 1948—1985. Szerk.: Darvas Pálné — Klement Tamás — Terjék József. Budapest, 1988, Akadémiai
• Magyar életrajzi lexikon 1900—1990. Főszerk.: Kenyeres Ágnes. Budapest, 2001, Arcanum
• A Magyar Tudományos Akadémia tagjai 1825—2002 I. (A–H). Főszerk.: Glatz Ferenc. Budapest, 2003, MTA Társadalomkutató Központ. 513—514. o.
• Magyarok a természettudomány és a technika történetében. Életrajzi lexikon A-tól Z-ig. Főszerk.: Nagy Ferenc. Budapest, 1992, Országos Műszaki Információs Központ és Könyvtár. 212—213. o.
• Murányi Gábor: Egy kör négyszögesítése. Kádár-taktika ’57. In uő: A múlt szövedéke. Históriák a megbicsaklott 20. századból. Budapest, 2004, Noran. 123—127. o.
• Az Országos Széchényi Könyvtár online katalógusa
• A Bolyai János Fővárosi Gyakorló Műszaki Szakközépiskola és Kollégium honlapja

• Hevesi Gyula. Kommunista hatalombirtokosok — 1956. neb.hu (Hozzáférés ideje: 2016. március 6.)
• Hevesi Gyuláné Lányi Olga: Moszkoviták; sajtó alá rend. Szerdahelyi István; Mediant, Bp., 1992
• Szerdahelyi István: Hősök és mérnökök. Életrajzi esszé Hevesi Gyuláról; Hevesi Gyula Alapítvány, Bp., 1993