Донеччина

Донеччина, також Донецький край^[1] — назва, що використовується в українській мові щодо Донецької області, а також у частині історико-географічної літератури для позначення території басейну річки Сіверський Донець, від якої походить назва.^[2]

У сучасному офіційному та публіцистичному вживанні назва «Донеччина» переважно є традиційною назвою Донецької області.^[3]

У працях з історичної географії межі Донеччини визначаються по-різному і не є загальноприйнятими.^[4]

На частині території Донеччини, розташований промисловий регіон — Донбас, назва якого походить від Донецького кам'яновугільного басейну.

Назва Донеччина є українською регіональною назвою, утвореною від основи Донецьк за допомогою суфікса -щина, який використовується для позначення історико-географічних земель або територій (порівн.: Київщина, Полтавщина, Чернігівщина). Такий спосіб словотвору є нормативним для української мови.^[5][6]

Назва Донецьк походить від гідроніма Сіверський Донець, найбільшої річки історичного регіону. Назва річки Донець є зменшеною формою назви Дон і має давньоіранське походження. Вона сходить до іранського кореня *dānu — «річка, вода», від якого походять також назви річок Дон, Дніпро, Дністер та Дунай.^[7][8]

Назва Донецьк первісно стосувалася Донецького кам'яновугільного басейну (скорочено — Донбасу), названого за річкою Сіверський Донець. Наприкінці XIX — на початку XX століття прикметник «донецький» широко використовувався щодо басейну, промислового району та залізниць. У 1924 році місто Юзівка було перейменоване на Сталіне, тому сучасний обласний центр не був первинним джерелом назви регіону. Лише у 1961 році місто отримало назву Донецьк, успадкувавши історичну назву басейну.^[9][10]

У сучасній українській історіографії назва Донеччина вживається як традиційна назва Донецької області або історико-географічне поняття для позначення території басейну Сіверського Дінця та суміжних степових земель.^[11][12]

Перші поселення на території сучасної Донецької області (зокрема у східній частині Приазовської височини) відомі з раннього палеоліту, а численні залишки помешкань пізнього палеоліту, розкопані археологами, трапляються на берегах Сіверського Дінця та його приток.

За припущенням Юрія Кирпичова, на цих землях з доби пізньої бронзи діяли мідні рудники та великий металургійний центр. За його словами, наявність на цих землях металургійного центру пояснює походження до чверті об'єму міді в ужитку стародавнього світу, який, за оцінками істориків, не міг бути видобутий з відомих античних копалень. За припущенням Кирпичова, ця мідь близько 4000 років тому видобувалася на території сучасної Донецької області. У кар'єрах неподалік Бахмута, у Бахмутській улоговині, на невеликій глибині залягали мідисті пісковики, а під сучасною Микитівкою здавна видобували кіновар. У сучасній Луганській області є родовища поліметалів, що сумарно створювало сприятливі умови для бронзоливарного виробництва. Паливо для плавлення брали з пластів вугілля, які виходили на поверхню. На місці виробляли різноманітні інструменти й зброю (бронзові сокири-кельти, кинджали, мечі, ножі, серпи й шила), якими торгували через річкові шляхи. За тезою Кирпичова, цим займалися металурги-кіннотники з Аркаїму (Південного Уралу), які згодом передали мистецтво плавки племенам зрубної культури сходу України. Торгували вони з Мікенською цивілізацією, про що, на думку автора, свідчать знайдені у 1970-х роках залишки колісниць на території сучасних Запорізької, Воронезької областей та Південного Уралу.^[13]

Наприкінці IX ст. на ці землі прийшли кочові племена печенігів, на початку XI ст. — торки, а в середині XI ст. — половці, від перебування яких у степах залишилися численні кам'яні статуї.

У 1220—1241 роках зі сходу відбулося монгольське вторгнення. Воно на тривалий час спричинило знелюднення та занепад цієї території, яка увійшла до складу Дикого Поля, контрольованого Золотою Ордою. З середини XV ст. значна частина цих земель входила до Кримського ханства, яке згодом перебувало у васальній залежності від Османської імперії.

Активне заселення території сучасної Донецької області розпочалося у другій половині XVII століття, зокрема у зв'язку з Національно-визвольною війною під проводом Богдана Хмельницького (1648—1657), внаслідок якої частина населення переселялася з Правобережної України на малозаселені степові землі.

У XVII—XVIII століттях більша частина території сучасної Донецької області входила до складу Кальміуської та Єланецької паланок Війська Запорозького Низового, тоді як її північна частина, зокрема район Бахмута, належала до Ізюмського полку Слобідської України.

У результаті російсько-турецьких воєн другої половини XVIII століття ці землі були включені до складу Російської імперії.

Після ліквідації Російською імперією козацького адміністративного устрою територія сучасної Донецької області була розподілена між Новоросійською губернією (згодом Катеринославською губернією), Слобідсько-Українською губернією (згодом Харківською губернією) та Областю Війська Донського. Наприкінці XIX століття населення більшості повітів сучасної Донецької області становили переважно українці.^[14]

У другій половині 19 століття — на початку 20 століття територія сучасної Донецької області стала одним із найбільших промислових районів Російської імперії. Швидкий розвиток Донецького вугільного басейну був зумовлений освоєнням покладів кам'яного вугілля, значними іноземними інвестиціями (передусім британськими, французькими, бельгійськими та німецькими) і будівництвом мережі залізниць. У цей період сформувався великий центр вуглевидобувної, металургійної, машинобудівної та інших галузей промисловості.

У проєкті адміністративно-територіального устрою Української Народної Республіки, затвердженому законом про поділ України на землі у 1918 році, більша частина території сучасної Донецької області мала увійти до Половецької землі з адміністративним центром у Бахмуті, а її північна частина — до землі Донеччина з центром у Слов'янську. Цей адміністративний поділ не був реалізований через воєнно-політичні обставини.

У радянський період територія сучасної Донецької області залишалася одним із провідних промислових регіонів України. У 1932 році була утворена Донецька область, яку в 1938 році поділили на Сталінську та Ворошиловградську області (нині — Донецька та Луганська області).

Діяльність ОУН на території сучасної Донецької області тривала у 1940-х і 1950-х роках. Під час Другої світової війни тут діяла мережа підпілля ОУН (б) на чолі з Євгеном Стахівим, а також окремі представники ОУН (м).^[15] Підпільні групи зазнали переслідувань спочатку з боку німецької окупаційної адміністрації, а після відновлення радянської влади — з боку радянських органів державної безпеки. Наприкінці 1940-х років більшість із них була ліквідована.

За оцінкою американського політолога Джона Армстронга, у цей період ОУН не мала широкої підтримки на Донбасі через слабку адаптацію своєї програми до місцевих умов, хоча керівництво організації намагалося враховувати специфіку східних регіонів України.^[16]

На початку 1950-х років ОУН (б) здійснила повторну спробу розгорнути підпільну мережу в регіоні. Вона мала обмежені результати і була ліквідована радянськими органами державної безпеки до кінця 1950-х років.

Файл:Donetsk grafitti 02.jpg

Культурна спадщина території сучасної Донецької області охоплює пам'ятки різних історичних епох — від археологічних об'єктів доби палеоліту, бронзової доби та середньовіччя до пам'яток козацького, імперського, модерного й новітнього періодів.

До найцінніших пам'яток належать численні кургани, кам'яні баби, пам'ятки археології скіфського, сарматського та половецького періодів, а також природно-історичний комплекс Кам'яні Могили. Значна частина археологічної спадщини регіону досліджується з XIX століття.

Серед визначних архітектурних пам'яток вирізняється Святогірський Успенський монастир, перші письмові згадки про який датуються 1624 роком. На території області також збереглися храми кінця XVIII — початку XIX століття, історична забудова доби Російської імперії, пам'ятки промислової архітектури XIX—XX століть, а також меморіальні комплекси, присвячені подіям Другої світової війни, зокрема Савур-могила та «Міус-фронт».

На території сучасної Донецької області розташовано низку об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, що репрезентують степові, лісостепові та крейдяні природні комплекси.

До Українського степового природного заповідника, створеного у 1961 році, входять розташовані в межах області відділення Хомутовський степ, Кам'яні Могили та Крейдяна флора, де охороняються типові й рідкісні степові та крейдяні екосистеми.

У 1997 році створено Національний природний парк «Святі Гори», який охоплює долину Сіверського Дінця, крейдяні схили, заплавні ліси та борові тераси. Парк є одним із найбільших природоохоронних об'єктів Донецької області.

Історично природоохоронна мережа регіону пов'язана із суміжними територіями сучасної Луганської області, де розташовані відділення Луганського природного заповідника — «Стрільцівський степ», «Провальський степ» та «Придінцівська заплава».

• С. І. Лаврів. Донеччина // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2008. — Т. 8 : Дл — Дя. — 716 с. — ISBN 978-966-02-4458-0.

• Феодосій Макаревський Матеріали для історико-статистичного опису Катеринославської єпархії. — Катеринослав, 1880. — ч. 2. — с. 38-39.

• С. І. Лаврів. Донеччина // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2008. — Т. 8 : Дл — Дя. — 716 с. — ISBN 978-966-02-4458-0.

• Багалій Д. І. Історія Слобідської України. — Харків, 1918.

• Пірко В. О. Заселення Степової України в XVI—XVIII ст. — Донецьк: Український культурологічний центр, 1998. — 124 с.

• Пірко В. О. Заселення Донеччини у XVI—XVIII ст.: короткий історичний нарис і уривки з джерел. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2003. — 180 с.

• Лаврів П. Історія південно-східної України. — Львів: Слово, 1992. — 152 с. ISBN 5-8326-0011-8.

• Історія міст і сіл Української РСР. Донецька область. — Київ: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1970. — 992 с.

• Енциклопедія історії України. — Київ: Наукова думка, 2004–2022.

• Алфьоров М. А. Урбанізаційні процеси в Україні в 1945—1991 рр. — Донецьк: Донецьке відділення НТШ, 2012. — 552 с.

• Алфьоров М. А. Міграційні процеси та їх вплив на соціально-економічний розвиток Донбасу (1939—1959 рр.). — Донецьк, 2008. — 192 с.

• Етимологічний словник української мови: у 7 т. — К.: Наукова думка, 1985. — Т. 2.

• Трубачов О. Н. Названия рек Правобережной Украины. — М.: Наука, 1968.

• Український правопис. — К.: Наукова думка, 2019.

• Сучасна українська літературна мова / За ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1969.

• Володимир Білецький. СХІД УКРАЇНИ В ІНТЕҐРАТИВНИХ ПРОЦЕСАХ СУЧАСНОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ [Архівовано 7 жовтня 2007 у Wayback Machine.]

• Донецька Шевченкіана у датах і подіях:1851-2014 / Укладач: Т. Г. Пішванова. — Донецьк: Український культурологічний центр, Донецьке відділення НТШ, ТОВ «Східний видавничий дім», 2014. — 176 с. [Архівовано 8 серпня 2014 у Wayback Machine.]
• Абліцов В. Донбас: європейська Україна чи азійське Дикопілля? — К.: Інститут історії України НАН України, 2014, — 97 с.
• Том XXXX. МОВНО-ЛІТЕРАТУРНИЙ ОСВІТНІЙ ПРОСТІР ДОНЕЧЧИНИ
• Постаті (нариси про видатних людей Донбасу. Донецьк: Східний видавничий дім. 2011 [Архівовано 11 травня 2015 у Wayback Machine.]
• Історія Слобідської України. Д. І. Багалій. 1917 р. Харків
• Слобожанська хвиля. Навчальний посібник-хрестоматія з української літератури"(у співавторстві).-Донецьк: Східний видавничий дім.  2005. — 280 с. [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.]
• Проблемы региональной идентичности Донбасса: сб. аналит. ст. / авт.-сост. А. Иванов, А. Мартынов. — Донецк: ТОВ Цифрова типографія, 2011. — 174 c.
• Білецький В. С. Схід України в інтегративних процесах сучасного державотворення [Архівовано 8 квітня 2014 у Wayback Machine.]

• Електронний формат видання «Постаті» — Постаті (нариси про видатних людей Донбасу) [Архівовано 16 квітня 2019 у Wayback Machine.]
• Постаті (нариси про видатних людей Донбасу)
• Василь Пірко Заселення Степової України в XVI—XVIII ст. // Донецьк: Укр. центр, 1998. — 124 с.
• Петро Лаврів. Моя земля — земля моїх батьків. Донецьк, Український культурологічний центр, Донецьк: Донецьке обласне Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка, РВП «Лебідь». 1995. 64 с. [Архівовано 20 грудня 2016 у Wayback Machine.]
• Пірко В. О. Заселення Донеччини у XVI—XVIII ст. (короткий історичний нарис і уривки з джерел) [Архівовано 20 грудня 2016 у Wayback Machine.] / Український культурологічний центр. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2003. — 180 с.
• Петро Лаврів. Історія південно-східної України. Львів. «Слово», 1992. 152с. ISBN 5-8326-0011-8
• Алфьоров М. А. Урбанізаційні процеси в Україні в 1945—1991 рр: Монографія/ М. А. Алфьоров — Донецьк: Донецьке відділення НТШ ім. Шевченка, ТОВ «Східний видавничий дім» 2012. — 552 с.
• Алфьоров М. А. Міграційні процеси та їх вплив на соціально-економічний розвиток Донбасу (1939—1959 рр.): монографія / М. А. Алфьоров; Укр. культурол. центр, Донец. від-ня Наук. т-ва ім. Шевченка. — Донецьк, 2008. — 192 c.
• Донецьк — Інформаційно-пізнавальний портал | Донецька область у складі УРСР [Архівовано 7 квітня 2013 у Wayback Machine.] (На основі матеріалів енциклопедичного видання про історію міст та сіл України, том — Історія міст і сіл Української РСР. Донецька область. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1970. — 992 с.)
• Донецька Шевченкіана у датах і подіях: 1851—2014 / Укладач: Т. Г. Пішванова. — Донецьк: Український культурологічний центр, Донецьке відділення НТШ, ТОВ «Східний видавничий дім», 2014. — 176 с. [Архівовано 8 серпня 2014 у Wayback Machine.]

• Інтернет-портал «Література рідного краю» (Донбасу). Творчість українських письменників Донбасу.
• Олійник М. Мовний Сандармох на Донеччині [Архівовано 20 грудня 2014 у Wayback Machine.]