Девід Гартлі

Громадянство	Королівство Велика Британія
Дата народження	21 червня (2 липня) 1705[1] або 30 серпня (10 вересня) 1705[2][3][4]
Місце народження	Галіфакс (Англія)[4] і Illingworthd[5]
Дата хрещення	21 червня (2 липня) 1705[2]
Дата смерті	28 серпня 1757[2][1][…]
Місце смерті	Бат[2][5][4]
Батько	David Hartleyd
Мати	Evereld Wadsworthd
Дитина	David Hartleyd[2][7] і Winchcombe Henry Hartleyd
Мова творчості	англійська
Рід діяльності	психолог, філософ, лікар
Заклад освіти	Кембриджський коледж Ісусаd і Bradford Grammar Schoold
Член у	Лондонське королівське товариство
Отримані відзнаки	член Лондонського королівського товариства
Девід Гартлі у Вікісховищі

Девід Гартлі (/ˈhɑːrtli/; 21 червня ст. ст.[2] 1705[1] — 28 серпня 1757) був англійським філософом і засновником асоціаційістської школи психології. Його найвідоміша праця — «Спостереження за людиною» (1749).

Девід Гартлі народився в 1705 році в околицях Галіфакса, Йоркшир. Його мати померла через три місяці після його народження. Його батько, англіканський священик, помер, коли Девіду було п'ятнадцять. Гартлі здобув освіту в граматичній школі Бредфорда, а в 1722 році був прийнятий як сизар до коледжу Ісуса в Кембриджі, де був стипендіатом Рустата. Він отримав ступінь бакалавра в 1726 році та ступінь магістра в 1729 році.[3] У квітні 1730 року він став першим мирянином, який став магістром граматичної школи Магнуса (Академія Церкви Англії Магнуса) в Ньюарку, і саме там він почав займатися медициною. 21 квітня 1730 року Гартлі одружився з Еліс Роулі (1705—1731). Пара переїхала до Бері-Сент-Едмундс, і Еліс померла там, народивши сина Девіда Гартлі (Молодшого) (1731—1813). Перебуваючи в Бері, Гартлі познайомився зі своєю другою дружиною, Елізабет Пекер (1713—1778), п'ятою дитиною та єдиною дочкою Роберта Пекера (помер 1731 року) та Мері Вінчкомб, багатої та впливової родини з маєтками в Глостерширі, Оксфордширі та Беркширі, включаючи замок Доннінгтон, маєток Шеллінгфорд та будинок Баклбері в Беркширі. (Мері Вінчкомб була дочкою сера Генрі Вінчкомба, барона, та сестрою Френсіс, дружини Генрі Сент-Джона, 1-го віконта Болінгброка.) Незважаючи на опір родини Єлизавети, Девід та Єлизавета одружилися 25 серпня 1735 року, погодившись на суворі обмеження, які повністю позбавляли чоловіка доступу до 5000 фунтів стерлінгів, отриманих Єлизаветою після шлюбу.[4] Їхня перша дитина, Мері (1736—1803), народилася одинадцять місяців по тому. У 1736 році родина переїхала до Лондона, а потім у 1742 році до Бата, Сомерсет. Коли останній старший брат Єлизавети, що вижив, помер бездітним у 1746 році, її син Вінчкомб Генрі (1740—1794) успадкував сімейні маєтки, що зробило родину (хоча й не самого Гартлі) власницями значних статків. Гартлі помер у Баті 28 серпня 1757 року. Його поховали в церкві Святого Івана Хрестителя в Олд-Содбері, Глостершир.

У Кембриджі Гартлі навчався у Ніколаса Сондерсона, який, хоча й був сліпим з дитинства, став четвертим професором математики за часів Лукаса. Пізніше Гартлі відіграв важливу роль у зборі коштів на посмертне видання «Елементів алгебри» Сондерсона (1740). Після закінчення навчання Гартлі відмовився підписати «Тридцять дев'ять статей», що було вимогою для висвячення в англіканську церкву. Хоча одним із спірних пунктів могла бути доктрина Трійці, головною незгодою Гартлі з англіканською ортодоксальністю була його згода на вселенське примирення. У листі до свого друга Джозефа Лістера в 1736 році Гартлі заявив, що він вважає, «що вселенське щастя є фундаментальною доктриною як розуму, так і Святого Письма», додавши, що «ніщо не є настільки несумісним [з] розумом, як вічне покарання, нічого настільки суперечного всім натякам, які Бог дав нам у своїх творах. Ви читали „Комунікацію старійшини Іс. Ньютона про Данила та Апокаліпсис“?»^[8] Для Гартлі на воротах пекла не могло бути замків.

У тому ж листі до Лістера Гартлі пише, що «Людина, яка нехтує собою, яка повністю відмовляється від егоїзму та присвячує свою працю служінню людству, або, як каже Святе Письмо, яка любить свого ближнього як самого себе, обов'язково знайде особисте щастя».^[9] Це переконання стало провідним принципом у житті Гартлі та спонукало його присвятити себе різним філантропічним проектам. До них належать публікація «Елементів алгебри» Сондерсона та просування скороченої системи його друга Джона Байрома (система, яку Гартлі вважав «універсальною» та кроком до створення філософської мови).^[10]

Невдовзі після звернення до медицини Гартлі став прихильником щеплення вірусом віспи. Варіоляція надає особистий імунітет, і якщо вона буде широко поширена, це буде «служба людству», сприяючи колективному імунітету. Однак навмисне зараження вірусом віспи ризикувало каліцтвом або смертю. (Королева Кароліна, дружина Георга II, була прихильницею варіоляції та дала трьом їхнім дітям вакцинацію проти варіоляції, але Джонатан Едвардс помер від неї в 1758 році.) Отже, суспільне благо могло здатися суперечливим приватним інтересам. У своїй першій публікації «Деякі причини, чому практику вакцинації слід запровадити в місті Бері на даний момент» (1733) Гартлі розробив статистичний аргумент, щоб показати, що конфлікт є лише уявним, що вакцинація сприяє як суспільному благу, так і власним інтересам людини.

На момент переїзду до Лондона в 1736 році Гартлі був відомий іншим прихильникам варіоляції, таким як Ганс Слоун та Джеймс Джурін, президент Королівського товариства. Він також мав підтримку важливих сімей вігів у Саффолку, зокрема Чарльза Таунсенда, 2-го віконта Таунсенда («Турніп» Таунсенд). Дочка Гартлі, Мері, писала, що «старий лорд Таунсенд (тодішній державний секретар) ставився до нього з такою ж добротою, ніби у нього був ще один син, а до всіх синів і дочок — як до ще одного брата».[8] Його прийняли до Королівського товариства, а також він став лікарем Томаса Пелхема-Голлеса, 1-го герцога Ньюкаслського, та його дружини. У 1736 році він запропонував «рекомендувати» Джона Байрома королю Георгу II.^[11]

До 1740 року Гартлі був відомий кожному лікарю в Лондоні та іншим медикам по всій Європі. Він з головою спробував узгодити приватні інтереси та суспільне благо. На початку 1736 року Гартлі почав відчувати симптоми «каменю» (каменю сечового міхура). Камінь сечового міхура, іноді розміром з яйце, міг функціонувати як кульовий кран на бачку унітазу, спричиняючи неможливість сечовипускання, нестерпний біль, а іноді й смерть. (Бенджамін Франклін, який страждав від цієї хвороби, іноді мусив стояти на голові, щоб справити нужду.)^[12] Лікування хірургічним видаленням (літотомією) було процедурою, яку багато хто не пережив.

Гартлі вважав, що травниця на ім'я Джоанна Стівенс розробила літонтриптик, пероральний препарат, який розчиняв камінь на місці. Він опублікував книгу «Десять випадків людей, які приймали ліки місіс Стівенс від каменю» (1738), яка містить безжальний опис його власних страждань. Щоб зробити запатентований препарат доступним для громадськості, Гартлі переконав парламент виплатити Стівенс 5000 фунтів стерлінгів за її «секрет».^[13]

Маючи рецепт Стівенс, Гартлі разом зі Стівеном Хейлзом та двома колегами у Франції почав працювати над пошуком хімічно активних інгредієнтів ліків. Це були гашене вапно (гідроксид кальцію) та мило Алікант (переважно олеат калію, як і інші мила, лужна сіль жирної кислоти). Хейлз показав, що деякі камені в сечовому міхурі швидко розчиняються в кип'яченому мильному лузі (їдкий поташ, гідроксид калію). Тож потрібен був безпечний для вживання препарат, який би зробив сечу людини лужною; і, як вони дійшли висновку, саме це і зробила комбінація гашеного вапна та мила. У 1739 році Хейлз отримав медаль Коплі за свою роботу.

У 1742 році Гартлі з родиною переїхав до Бата, графство Сомерсет. Він продовжував займатися медициною та присвятив себе написанню своєї головної праці «Спостереження за людиною, її будовою, її обов'язком та її очікуваннями», опублікованої в 1749 році Семюелем Річардсоном.

Він був вегетаріанцем.^[14]