Географія Франції

Географія Франції
Географічне положення Франції
Континент	Європа
Регіон	Західна Європа
Координати	46°23′ пн. ш. 2°13′ зх. д. / 46.383° пн. ш. 2.217° зх. д.
Площа	551 695 км² (41-е)
• суходіл	99,3 %
• води	0,7 %
Морське узбережжя	3 427 км
Державний кордон	2 913 км
Тип	височинний, низовинний, гористий
Найвища точка	гора Монблан (4 806 м)
Найнижча точка	дельта Рони (–2 м)
Тип	помірно морський, помірно континентальний, середземноморський.
Найдовша річка	Луара (1 020 км)
Найбільше озеро	Женевське озеро (581 км²)
Природні ресурси	залізна руда, боксити, уран, природний газ, калійні солі, сіль, вугілля, гіпс, глина, будівельні матеріали, водні ресурси, сільськогосподарські орні землі, лісові ресурси
Стихійні лиха	зимові штормові вітри, повені, гірські лавини, лісові пожежі, посухи, помірні землетруси
Екологічні проблеми	забруднення довкілля, деградація земель, скорочення площ природних екосистем, зменшення біорізноманіття.

Франція — держава на заході Європи, республіка, що межує на північному сході з Бельгією, Люксембургом і Німеччиною, на сході з Німеччиною, Швейцарією та Італією, південному-заході з Іспанією й Андоррою, на півдні омивається Середземним морем, на заході — Атлантичним океаном.

Площа метропольної території Франції становить 551500 км² (675417  км² разом із заморськими регіонами). Франція тягнеться на 1000 км з півдня на північ та із заходу на схід (найбільша відстань між комунами Бре-Дюн і Сербер). Франція — це третя за розміром країна в Європі (після Росії і України), якщо рахувати заморські регіони — то друга.

Найнижча точка у Франції — дельта Рони (на 2 м нижче за рівень моря), найвища, — Монблан (4810 м над рівнем моря).

Геологічна будова Франції відзначається значною різноманітністю, що зумовлено її розташуванням на стику давніх платформ і молодих складчастих систем. Основу території становить кристалічний масив Центрального Французького масиву, який належить до Герцинської складчастості. Він складений гранітами, гнейсами, сланцями та іншими метаморфічними породами палеозойського віку. Масив є залишком давнього герцинського орогенезу, який сформувався близько 300 млн. років тому. На північ і захід від масиву простягаються великі осадові басейни — Паризький та Аквітанський. У цих регіонах переважають осадові породи мезозойського віку та кайнозойського віку: вапняки, пісковики, глини, мергелі. Вони утворюють пологі шари, що чергуються та створюють хвилястий рельєф із родючими ґрунтами.

На південному сході країни розташовані Альпи — частина Альпійської складчастої системи, що утворилася в кайнозої під час зіткнення Євразійської та Африканської плит. Тут зустрічаються молоді складчасті структури, численні розломи та прояви сучасного тектонічного руху. Найвищою точкою є гора Монблан (4807 м). На південному заході лежать Піренеї, також сформовані внаслідок альпійського орогенезу. У районі Ельзасу та Лотарингії спостерігаються залишки Верхньорейнського ґрабену — тектонічного розлому, що продовжується на територію Німеччини. У Центральному масиві збереглися численні згаслі вулкани, зокрема в районі Оверні.

У Франції представлені три різних типи рельєфу. — високі гори, древнє плато і рівнини. Західні і північні райони Франції — рівнини і низькогір'я. У центрі і на сході — середньовисотні гори. На південному заході — Піренеї. На південному сході. — Альпи (найвища вершина Франції та Західної Європи — г. Монблан, 4807 м).

Уздовж кордону з Іспанією тягнеться гірський ланцюг Піренеїв. У льодовикову епоху Піренєї не піддавалися могутньому заледенінню. Там немає значних льодовиків і озер, живописних долин і зубчатих гребенів, характерних для Альп. Унаслідок значної висоти і важкодоступності перевалів зв'язок між Іспанією і Францією вельми обмежений. Сполучення між цими країнами підтримується переважно по нечисленних вузьких проходах між горами і по морях на заході і сході.

Альпи частково утворюють кордон Франції з Італією і Швейцарією (до Женевського озера), а частково тягнуться кордоном південно-східної Франції аж до Рони. У високих горах річки вимили глибокі долини, а льодовики, що займали ці долини в льодовикову епоху, розширили і поглибили їх. Величні вершини, як, наприклад, вища точка Західної Європи гора Монблан, мальовничо виділяються на тлі льодовикових долин. На відміну від Піренеїв, в Альпах є низка доволі досяжних перевалів.

Гори Юра, уздовж яких проходить кордон зі Швейцарією, розташовані між Женевою і Базелем. Вони мають складчасту будову, складені вапняками, нижчі і менш розчленовані в порівнянні з Альпами, проте сформувалися в ту ж епоху і мають тісний геологічний зв'язок з Альпами.

Центральний Французький масив, розташований між басейнами річок Луари, Гаронни і Рони, є найбільшим масивом, що виник в результаті руйнування стародавніх герцинських гір. Подібно до інших стародавніх гірських областей Франції, він піднявся в альпійську епоху, при цьому м'якші породи в Альпах були зім'яті в складки, а щільні породи Центрального Французького масиву розбиті тріщинами і розломами. По таких порушених зонах піднімалися глибинні розплавлені породи, що супроводжувалося вулканічними виверженнями. У сучасну епоху ці вулкани втратили свою активність. Проте на поверхні масиву збереглося багато вимерлих вулканів і інших вулканічних форм рельєфу.

Армориканський масив, що займає територію півостровів Бретань і Котантен, менш піднятий і менш розбитий тріщинами в порівнянні з Центральним Французьким масивом. Проте, попри малі висоти, Армориканський масив глибоко розчленований річковими долинами і там небагато вирівняних ділянок. Переважають круті схили, що у поєднанні з малородючими ґрунтами обмежує можливості розвитку сільського господарства.

Гори Вогези, що відокремлюють родючу долину Рейну в Ельзасі від решти частини Франції, досягають завширшки всього 40 км. Згладжені і заліснені поверхні цих гір підносяться над глибокими долинами. Схожий ландшафт переважає на півночі країни в Арденнах (їх основний масив міститься на території Бельгії).

Паризький басейн знаходиться на півночі центральної Франції в оточенні Армориканського масиву, Центрального Французького масиву, Вогезів і Арденн. Навколо Парижа розташована система концентричних уступів гряд, розділених вузькими смугами рівнин.

Гароннська низовина, розташована на південному заході Франції у підніжжя Піренеїв, — рівнинний район з родючими ґрунтами. Ланди, трикутна клиноподібна ділянка, на північний захід від нижньої течії Гаронни відрізняються менш родючими ґрунтами і засаджені хвойними лісами.

Грабен Рони і Сони в південно-східній Франції утворює вузький прохід між Альпами на сході і Центральним Французьким масивом на заході. Він складається з низки невеликих западин, розділених сильно розчленованими піднятими ділянками.

Клімат морський, помірний, на сході. — континентальний. На узбережжі Середземного моря — субтропічний, середземноморський.

Для Нормандії і Бретані характерним є морський клімат, що поширює свій вплив на всю західну частину країни. Особливо м'яким і вологим кліматом відрізняється Бретань, для якої характерна мала різниця між літніми і зимовими температурами, а також похмурі дні з сильними вітрами. Взимку тут тепло (середня температура січня +7 °С), але літо прохолодне, похмуре (у липні +17° С). У східних районах країни домінує континентальний клімат: тут річна амплітуда середньомісячних температур досягає 20 °С.

Для Парижа характерна м'яка зима, середня температура січня +3,5 °С. Захищене від північних вітрів Альпами і Центральним масивом узбережжя Середземного моря має середземноморський клімат з жарким сухим літом і вологою теплою зимою.

У віддалених від моря низовинних районах середня температура січня також позитивна, а літо значно тепліше. У південній частині Франції на узбережжі клімат середземноморський субтропічний: літо сухе і жарке, зима тепла, але з осені починаються дощі. У Ніцці середня температура липня +23 °С, січня +8 °С.

У горах — Альпах, Піренеях, Центральному масиві — відмічаються низькі зимові температури, сильні вітри, велика кількість опадів, тривалий сніговий покрив. Середньорічна кількість опадів на більшій частині країни становить 600—1000 мм, при цьому осідання розподіляються на території країни, за винятком узбережжя Середземного моря, відносно рівномірно.

Гідрографічна мережа Франції є однією з найрозвиненіших в Європі, що зумовлено поєднанням сприятливих кліматичних умов і різноманітного рельєфу — від гірських систем Альп та Піренеїв до рівнин півночі й заходу країни.

Річки Франції переважно мають дощовий або снігово-дощовий режим живлення, а їхня густота й напрям течії тісно пов’язані з орографічною будовою країни. Великі річки — Сена, Рона, Луара, Гаронна, Рейн (вздовж кордону з Німеччиною).

На території Франції виділяють кілька основних річкових басейнів: Луари, Сени, Рони, Гаронни, а також дрібні річки, що впадають у Ла-Манш і Середземне море. Найбільшу площу займає басейн Луари — найдовшої річки Франції та всієї Західної Європи, яка повністю протікає в межах однієї держави. Луара бере початок на схилах Центрального масиву, біля гори Мон-Жербі-де-Жон, і тече понад 1000 км, перш ніж впасти в Атлантичний океан біля міста Сент-Назер. Вона має змішане живлення, переважно дощове, і вирізняється нерівномірним режимом стоку  — з весняним максимумом і літнім мінімумом. Долина Луари відома своїми мальовничими краєвидами, численними замками й історичними містами, що зробило її об'єктом Світової спадщини ЮНЕСКО.

На півночі Франції протікає Сена — річка спокійного, повноводного типу, яка бере початок на плато Лангр і впадає у Ла-Манш. Її довжина становить близько 776 км. Сена має дощовий режим живлення з найвищими рівнями води взимку, що відображає кліматичні особливості помірного океанічного поясу. На берегах Сени розташована столиця Франції — Париж, де річка відіграє важливу транспортну та культурну роль.

У південній частині країни розташована швидкоплинна Рона — єдина велика річка Франції, що витікає з Альпійських льодовиків. Її довжина близько 812 км, а стік — один із найпотужніших у Західній Європі. Рона впадає у Середземне море, утворюючи дельту Камарг — унікальний природний регіон з численними болотами й лагунами.

Окрім розвиненої річкової мережі, Франція має чимало озер. Найбільшим за площею є Женевське озеро (Леман), яке лежить на кордоні зі Швейцарією. Його загальна площа становить близько 581  км², з яких майже половина припадає на французьку територію. Озеро має тектонічне походження, велику глибину (до 309 м) і живиться водами Рони ^[1]. Найбільшим озером, що повністю належить Франції, є Бурже (близько 45 км²), розташоване в Савойї. У французьких Піренеях на висоті 1947 м розташоване озеро Жанто.

Ґрунтовий покрив Франції відзначається великою різноманітністю, що зумовлено різними природними умовами — кліматом, рельєфом, рослинністю та ґрунтоутворюючими породами. На півночі країни, у Нормандії та Пікардії, поширені ґрунти на крейдяних породах з високим вмістом кальцію, придатні для вирощування зернових культур. У північно-західній і центральній частинах Франції переважають бурі лісові ґрунти та сірі опідзолені ґрунти, сформовані під широколистяними лісами в умовах помірно вологого клімату. На рівнинах Парижа і Луари поширені ґрунти на лесових відкладах, дуже родючі та інтенсивно використовувані в сільському господарстві.

На південному заході, у басейні Гаронни, розвинені червоно-бурі ґрунти, що формуються під середземноморською рослинністю в умовах теплого клімату. У Провансі та на Корсиці поширені коричневі середземноморські ґрунти, багаті на оксиди заліза, але бідні на гумус. Вони використовуються переважно під виноградники, оливкові гаї та лавандові поля. У гірських районах Альп, Піренеїв і Центрального масиву переважають гірсько-лісові та гірсько-лучні ґрунти, що відзначаються малопотужним профілем і кам'янистістю.

Франція має винятково багате флористичне різноманіття, адже завдяки своєму географічному положенню, клімату та історичним процесам вона поєднує в собі риси як атлантично-помірної, так і середземноморської зон. На материковій частині країни нараховується понад 14 тисяч видів наземних рослин та понад 4 тисячі видів судинних рослин, серед яких багато ендемічних.

За флористичним районуванням світу Франція належить до двох флористичних підцарств Голарктичного флористичного царства^[2].

• Європейсько-Сибірське підцарство
  • Атлантично-Європейська область. Охоплює більшу частину північної, західної та центральної частин Франції. Характерні види: первоцвіт звичайний (Primula vulgaris), анемона дібровна (Anemone nemorosa), падуб звичайний (Ilex aquifolium), плющ звичайний (Hedera helix), наперсник пурпуровий (Digitalis purpurea), ліщина звичайна (Corylus avellana).

• • Центральноєвропейська область. Охоплює східну частину Франції. Характерні види: лілія лісова (Lilium martagon), тирлич жовтий (Gentiana lutea), дзвоники персиколисті (Campanula persicifolia), підліски звичайні (Hepatica nobilis), Helleborus niger.
    • Альпійська провінція. Охоплює Альпи, Південно-Східну Францію. Ендемічні та рідкісні види: Ranunculus glacialis, Androsace alpina, Primula hirsuta.

• Середземноморське підцарство
  • Західносередземноморська область. Охоплює Південну Францію, частково Корсику. Характерні види: маслина європейська (Olea europaea), мирт звичайний (Myrtus communis), жостір вічнозелений (Rhamnus alaternus), Pistacia lentiscus, Smilax aspera.
    • Корсиканська провінція. Займає більшу частину о. Корсика. Ендемічні види: Viola corsica, Centaurea corsica, Paeonia corsica, Genista salzmannii, Daphne rodriguezii.

За зоогеографічним районуванням світу Франція належить до Атлантично-Європейська провінції й Центральноєвропейської провінції Європейсько-Сибірської підобласті (більша частина території країни), а також до Іберійсько-Магрибської провінції й Італійсько-Сицилійської провінції Середземноморської підобласті (південь країни) Палеарктичної фауністичної області.

Франція — одна з європейських країн, де охорона природи стала важливою складовою державної політики та суспільної свідомості. Вона є однією з перших країн у світі, яка створила Міністерство охорони довкілля^[3]. Завдяки унікальному географічному положенню — від узбереж Атлантичного океану й Середземного моря до Альп, Піренеїв і заморських територій — країна вирізняється надзвичайним біорізноманіттям. Це зумовило необхідність розвиненої та багаторівневої системи природоохоронних заходів.

Основою охорони природи у Франції є мережа природоохоронних територій. Вона включає національні парки, регіональні природні парки, природні резервати та охоронювані морські акваторії. Станом на сьогодні у Франції діє понад десять національних парків, серед яких добре відомі Вануаз, Пірене, Севенни, Екрен, Меркантур, Пор-Кро. Вони створювалися з метою збереження унікальних гірських, лісових, прибережних і морських екосистем, а також рідкісних видів рослин і тварин.

Національний парк Гвіанська Амазонія (фр. Parc amazonien de Guyane) — найбільший національний парк Франції, розташований у Французькій Гвіані. Площа парку — 33,9 тис км². Він створений 27 лютого 2007 року. У парк не ведуть ніякі дороги, і доступ до нього можливий повітряним або водним шляхом.

Особливе місце посідають регіональні природні парки (фр. Parcs naturels régionaux). На відміну від національних, вони не передбачають повної заборони господарської діяльності, а спрямовані на гармонійне поєднання охорони природи та традиційного способу життя населення. У таких парках підтримується екологічно відповідальне сільське господарство, розвиток екотуризму та збереження культурних ландшафтів.

Франція активно залучена до міжнародних природоохоронних ініціатив. Вона є учасницею програм Європейського Союзу, зокрема мережі Natura 2000, яка охоплює цінні природні оселища та місця проживання рідкісних видів. Значна увага приділяється охороні перелітних птахів, водно-болотних угідь (зокрема в дельті Рони — Камарзі) та морських екосистем Середземного моря.

Важливим напрямом є збереження біорізноманіття. У Франції діють національні плани захисту зникаючих видів — ведмедя бурого в Піренеях, рисі євразійської — в Юрі та Альпах, тюленя-монаха середземноморського, а також багатьох рідкісних рослин. Поряд із цим проводяться наукові дослідження, моніторинг стану екосистем і відновлення деградованих природних територій.

Значну роль відіграє екологічна освіта та участь громадськості. Природні парки й резервати виконують просвітницьку функцію, знайомлячи відвідувачів із цінністю природи та необхідністю її збереження. Французьке суспільство дедалі активніше підтримує екологічні ініціативи, пов'язані зі скороченням забруднення довкілля, захистом клімату та раціональним використанням природних ресурсів.

Отже, охорона природи у Франції — це комплексна система, що поєднує законодавчі механізми, наукові підходи, міжнародну співпрацю та участь громадян. Саме такий підхід дозволяє зберігати природну спадщину країни для майбутніх поколінь, не відмовляючись від соціально-економічного розвитку.

• Білоус Л. Ф. Біогеографія: Навч. посібник. К., 2021
• Гідрографія Франції (англ.)
• Огар В. В. Регіональна геологія: Навч. посібник. К., 2017
• Французький географічний портал [Архівовано 15 грудня 2010 у Wayback Machine.]