Богоявленський

Богоявленський Миколаїв
Загальна інформація
46°52′7″ пн. ш. 32°1′35″ сх. д. / 46.86861° пн. ш. 32.02639° сх. д.
Країна	Україна
Район	Корабельний
Адмінодиниця	Корабельний район Жовтневий район Миколаївська міська рада Миколаївський район Миколаївське військове губернаторство Миколаївське градоначальство
Поштовий індекс	54050
Телефонний код	512
Головні вулиці	Богоявленський проспект
Карта
Богоявленський у Вікісховищі

Богоявленський^[1] (також Вітовка, Богоявленськ; у 1938—1973 роках — Жовтневе) — сучасний мікрорайон у Корабельному районі Миколаєва, історична місцевість та колишнє самостійне поселення на лівому березі Бузького лиману.

Головною транспортною магістраллю місцевості є Богоявленський проспект.

Рельєф місцевості Богоявленського розчленований балками, серед яких Вітовська та Павлова. Вітовською балкою протікає річка Вітовка, що впадає до Бузького лиману.

Характерною природною особливістю Богоявленського є наявність підземних джерел. У Вітовській балці відомо шість джерел, розташованих на її лівому схилі. Їхні води стікають балкою в напрямку Бузького лиману. Найвідоміше джерело розташоване на території парку «Богоявленський» і відоме як Богоявленське джерело, або Богоявленський фонтан.^[2]

На лівобережжі Бузького лиману поширений водоносний горизонт у відкладах верхньосарматського під'ярусу міоцену. Основними водоносними породами є тріщинуваті вапняки, які в прибережній зоні місцями мають карстові порожнини та каверни. Рідше водоносна товща представлена мергелями й кварцовими пісковиками з прошарками щільних глин.^[3]

За гідрогеологічними дослідженнями, потужність верхньосарматського водоносного горизонту становить 18—40 м. На лівобережжі Бузького лиману глибина його залягання коливається від 1 до 22 м, а на вододільних ділянках — від 30 до 60 м. Водоносний горизонт місцями перекритий меотичними глинами, які відокремлюють його від вищерозташованих водоносних відкладів. У прирічкових зонах цей глинистий шар частково розмитий.^[3]

Тріщинуватість і закарстованість вапняків впливають на водопроникність порід та умови руху підземних вод. Верхньосарматський горизонт є основним горизонтом питних підземних вод у районі Миколаєва. Його гідрогеологічні характеристики досліджувалися, зокрема, з огляду на можливість використання підземних вод для резервного водопостачання міста.^[3]

Археологічні пам'ятки на території сучасного Корабельного району Миколаєва свідчать про заселення цих земель ще в бронзову добу. Зокрема, тут виявлено поселення катакомбної культури «Жовтневе І», внесене до переліку пам'яток археології місцевого значення.^[4] У 2009 році на вулиці Янтарній археологічна експедиція під керівництвом Ю. С. Гребенникова дослідила курган доби бронзи, у якому виявила десять поховань різного часу.^[5]

У ширших околицях історичної Вітовки виявлено археологічні пам'ятки залізної доби та античного часу. Серед них — городище Сіверсів Маяк, де простежуються сліди заселення різних історичних епох, зокрема давньогрецької. Археологічні пам'ятки навколишніх територій, зокрема поблизу сіл Лупареве та Лимани, належать до ширшого історико-географічного контексту Вітовки.^[6]

У праці Андрєя Меєра «Повѣственное, землемѣрное и естествословное описаніе Очаковскія земли» (1794) міститься повідомлення про Дівочий монастир у Вітовці над Бугом, нібито зруйнований під час монгольських походів XIII століття:^[7]

Въ 1233 и въ 1236 годахъ Мунгальскіе Татары подъ предводительствомъ разныхъ сыновей Чингисъ Хана, наводнили все нынѣшнее Екатеринославское Намѣстничество и Очаковскую землю, разорили славный Дѣвичій монастырь въ Витовкѣ надъ Бугомъ, […]

— Андрей Мейер, 1794, с. 85

Повідомлення Меєра повторив у своєму історико-топографічному довіднику Василь Зверинський, який прямо послався на сторінку 85 його праці.^[8]

Походження Вітовки традиційно пов'язують із діяльністю великого князя литовського Вітовта в Північному Причорномор'ї. У місцевій краєзнавчій літературі поширена версія, за якою 1399 року за його наказом тут було засновано укріплення з митницею. Однак археолог Ігор Сапожников зазначає, що ця версія не має належного документального підтвердження.^[9][10]

На Загальній карті України Ґійома Левасера де Боплана 1648 року позначено географічний об'єкт під назвою Winoradna Kricza, яку в українській історіографії передають як «Виноградна Криниця». У тексті «Опису України» Боплана 1660 року ця місцевість згадується під назвою Winaradnakricza. Автор описує її як місце над Бугом, де було джерело, що спадало в провалля, ліс і природні умови для спорудження млинів.^[11]

За дослідженням археолога Ігоря Сапожникова, Виноградна Криниця була історичним гідронімом, назва якого згодом поширилася на балку й косу. На картах XVIII століття її переважно пов'язували з місцевістю майбутнього урочища Спаського, а не з поселенням Вітовка. Отже, ототожнення Виноградної Криниці з історичною Вітовкою не має достатнього підтвердження.^[9]

На картах Джованні Антоніо Річчі-Занноні, що відображають місцевість станом на 1767 рік та датовані 1774 роком, поблизу позначеного редуту трапляється назва Withold Hammami («лазня Вітовта»). За висновком археолога Ігоря Сапожникова, ця назва не підтверджується іншими відомими картографічними джерелами, а пов'язувати відповідний редут із поселенням Вітовка немає достатніх підстав.^[9]

На картах Р. Томілова 1775 року зафіксовано балку Вітевку. На «Карті околиць рік Дніпра і Бугу» 1784—1785 років у районі майбутнього Богоявленська позначено балку та поселення з церквою під назвою «Вятовка».^[9]

У рукописі І. Ботьянова «Некоторые подробности о городе Николаеве» згадується невелика слобода Вітовка, розташована приблизно за 12 верст нижче за течією Південного Бугу від хутора Спаського іноземця Фабра. Ігор Сапожников, який опублікував це свідчення, припускає, що воно стосується середини 1780-х років або дещо ранішого часу.^[9]

У праці «Повѣственное, землемѣрное и естествословное описаніе Очаковскія земли» (1794) Андрєй Меєр згадував водогони поблизу Вітовки, які пов'язував із перебуванням у цій місцевості великих князів литовських:

[…] какъ и искусные на песчаномъ мѣстоположеніи водоводы близъ Витовки напоминаютъ еще о пребываніи здѣсь Великихъ Князей Литовскихъ Витолда или Александра, и Богдана Свентригелла […]

— Андрєй Меєр, 1794, с. 86

^[7]

За Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 року землі між Дніпром і Південним Бугом, на яких розташовувалася Вітовка, перейшли від Османської імперії до Російської імперії. У 1774—1775 роках місцевість досліджувала топографічна комісія під керівництвом підполковника Романа Томілова.^[9]

Під час російсько-турецької війни 1787—1792 років Вітовка використовувалася для розміщення військових підрозділів. 25 травня 1788 року тут зупинився Михайло Кутузов із Бузьким єгерським корпусом, про що свідчать його рапорти Григорію Потьомкіну та генералу Івану Меллеру.^[12][13]

У червні 1788 року за розпорядженням Потьомкіна у Вітовці організували військовий лазарет, який згодом розбудували у госпіталь. Медичну допомогу військовослужбовцям надавали під керівництвом лікаря-епідеміолога Данила Самойловича. 22 липня 1788 року Потьомкін розпорядився направити до Вітовки 140 хворих військовослужбовців із Кінбурна та Херсона. Упродовж другої половини 1788 року тривало спорудження госпітальних будівель, зокрема кам'яних корпусів, дерев'яних флігелів, кухні та приміщень для медичного персоналу.^[14]

У 1789 році Вітовку перейменували на Богоявленське за розпорядженням Григорія Потьомкіна. В ордері № 1065 від 27 серпня 1789 року, адресованому Михайлові Фалєєву, зазначалося:

Фаборову дачу именовать Спасское, а Витовку Богоявленское, новозаводскую верфь на Ингуле город Николаев.

— Ордер Григорія Потьомкіна № 1065 від 27 серпня 1789 року

^[15]

У дослідженні Ігоря Сапожникова, з посиланням на праці Аполлона Скальковського, наведено іншу дату цього розпорядження — 28 березня 1789 року.^[9]

Після перейменування поселення розпочалося його перепланування та розбудова. Архітектор Іван Старов розробив генеральний план Богоявленського, який передбачав розташування кам'яної церкви на центральній площі та радіальне планування прилеглих вулиць. Організацією будівельних робіт за дорученням Потьомкіна займався Михайло Фалєєв.^[16] До планування та розбудови Богоявленського також залучили архітектора голландського походження Вікентія Ванрезанта.^[17]

Одним із задумів Потьомкіна було облаштування в Богоявленському заміських резиденцій і садів. У записці до архітектора Івана Старова від 26 травня 1790 року князь виклав побажання щодо спорудження садового будинку, купалень і лазень, а також використання місцевого джерела для водопостачання лазні з куполом і басейном за зразком царськосільської.^[18]

Із розбудовою поселення була пов'язана й племінниця Потьомкіна, графиня Олександра Браницька, дружина великого коронного гетьмана Речі Посполитої Францішека Ксаверія Браницького. Подружжя підтримувало тісні зв'язки з Потьомкіним і перебувало на Півдні України під час російсько-турецької війни 1787—1792 років. Францішек Браницький був залучений до військово-політичних справ князя, а 1788 року Олександра Браницька відвідувала його поблизу Очакова під час облоги міста.^[19][20]

Потьомкін виділив Олександрі Браницькій маєток у Богоявленському, де передбачалося створити пейзажний парк в англійському стилі. Проєкт охоплював водойми, каскади, алеї та садові павільйони. До його реалізації залучили професора Михайла Ліванова й англійського садівника Чарльза Гуля. У 1790 році розпочали земляні роботи, спорудили дві греблі та висадили дерева. Після смерті Потьомкіна в 1791 році облаштування парку припинилося.^[21]

Григорій Потьомкін використовував Богоявленське як заміську резиденцію під час поїздок у справах до Херсона. За свідченням Михайла Фалєєва, князь вважав херсонський клімат несприятливим для здоров'я, тому не залишався там ночувати, а повертався до Богоявленського. Після смерті Потьомкіна в жовтні 1791 року Фалєєв у листі до Василя Попова від 2 листопада клопотав про його поховання в Миколаєві. Однак за розпорядженням Катерини II князя поховали в Херсоні.^[22]

Після смерті Потьомкіна Олександра Браницька брала участь у врегулюванні його спадщини, зокрема пов'язаних із нею боргових зобов'язань. Після сходження на престол Павла I у 1796 році графиня відійшла від активного придворного життя й оселилася разом із чоловіком у Білій Церкві, де зосередилася на управлінні родинними маєтками та облаштуванні парку «Олександрія».^[23]

У 1790 році в Богоявленському заснували школу практичного землеробства, яку очолив професор Михайло Ліванов. Заклад належав до перших спеціалізованих сільськогосподарських шкіл Російської імперії. Навчання поєднувало теоретичну підготовку з практичними заняттями із землеробства та садівництва. Школа діяла до 1797 року.^[24]

У Богоявленському заклали Казенний сад, у якому вирощували плодові та декоративні дерева. Садівництво стало одним із напрямів господарської діяльності поселення, пов'язаної зі школою практичного землеробства.^[16]

Проєкт нової кам'яної церкви Богоявлення Господнього також розробив Іван Старов. Її будівництво, за припущенням дослідників, розпочалося близько 1790 року. Після смерті Потьомкіна та Фалєєва роботи призупинили через нестачу фінансування.^[16][25]

Водночас у поселенні продовжувала діяти стара церква. У рапорті 1802 року священник Лука Івашкевич повідомляв про її незадовільний стан:

пришла в великую ветхость, во время дождя бывает сильная течь, на одну сторону наклонилась

— Із рапорту священника Луки Івашкевича, 1802 рік; за публікацією Ю. В. Євдокимова

^[25]

23 жовтня 1804 року командувач Чорноморського флоту Іван де Траверсе розпорядився добудувати кам'яну церкву коштом Адміралтейства. Роботами керував поручник Богданович. Для спорудження храму використовували казенні будівельні матеріали та камінь від палацу графині Олександри Браницької, який на той час уже був розібраний. Церкву освятили 1 вересня 1806 року. Витрати на будівництво становили 4958 рублів 7 копійок.^[25]

Наприкінці XVIII століття Богоявленське розвивалося як осередок виробництва матеріалів для потреб Чорноморського флоту. У 1794 році сюди переселили майстрових Кричівського канатного заводу. У 1806 році в поселенні заснували казенну фабрику з виробництва сукна та вітрильного полотна. У 1812 році її передали у відання Головного управління Чорноморського флоту і портів, а 1835 року закрили. Документи діяльності підприємства зберігаються в Державному архіві Миколаївської області у фонді 242 «Дирекція Богоявленських казенних фабрик».^[26]

Упродовж першої половини XIX століття Богоявленське було одним із чорноморських адміралтейських поселень. Їхні мешканці належали до особливої категорії казенних селян, які поєднували ведення власного господарства з виконанням трудових повинностей на користь морського відомства. Поселенців залучали до робіт на корабельнях та інших підприємствах Чорноморського адміралтейства. Їхня праця й пересування регламентувалися адміністрацією, зокрема для виїзду на заробітки за межі поселення необхідно було отримувати дозвіл.^[27][28]

У 1811 році розглядалося питання про передачу Богоявленського у відання Чорноморської господарської комісії, а 1813 року — про наділення місцевих адміралтейських поселенців землею. Документи з цих питань збереглися в Державному архіві Миколаївської області.^[29]

Населення Богоявленського поступово зростало. За краєзнавчими відомостями, у 1816 році тут проживали 1622 особи, у 1823 році — 1920, а в 1835 році — 2584. У 1843 році в поселенні налічувалося 509 дворів. Основними заняттями мешканців, поряд із виконанням адміралтейських повинностей, залишалися землеробство й тваринництво. Вирощували зернові культури, картоплю та овочі, утримували велику рогату худобу, коней, овець і свиней.^[30]

Управління поселенням здійснювалося під контролем морського відомства за участю виборних представників місцевої громади. В архівних документах збереглися статистичні відомості про Богоявленське за 1841, 1846 і 1847 роки, а також матеріали про вибори сільських старшин у 1859 році. У грудні того самого року мешканці та члени сільського управління склали присягу, текст якої також зберігається в архіві.^[29]

Попри обмеження, пов'язані зі статусом адміралтейського поселення, у середині XIX століття Богоявленське дедалі активніше долучалося до торгівлі. За відомостями, наведеними в краєзнавчому дослідженні з посиланням на статистичні матеріали дослідника Шмідта, у 1858 році тут налічувалося 570 дворів, 61 млин, дев'ять бакалійних крамниць і заїжджий двір. Із 1852 року в Богоявленському проводили два щорічні ярмарки — на свята Вознесіння Господнього та Різдва Пресвятої Богородиці. Торгували переважно зерном і худобою. У 1859 році на ярмарки привезли товарів на суму 11 800 рублів, із яких продали на 5670 рублів.^[30]

Після Кримської війни 1853—1856 років і запроваджених Паризьким мирним договором обмежень щодо російського військового флоту на Чорному морі потреба в адміралтейських поселеннях зменшилася. У 1860 році спеціальна комісія розглянула питання про їхнє подальше існування та рекомендувала звільнити мешканців від повинностей на користь Чорноморського адміралтейства.^[31]

У 1861 році, на тлі селянської реформи та інших перетворень у Російській імперії, систему чорноморських адміралтейських поселень ліквідували. Мешканців Богоявленського звільнили від обов'язку виконувати роботи або сплачувати спеціальний податок на користь Адміралтейства. На відміну від поміщицьких кріпаків, адміралтейські поселенці перебували в підпорядкуванні морського відомства, тому зміна їхнього правового становища відбувалася в межах окремих адміністративних заходів. Звільнення від адміралтейських повинностей не означало звільнення від загальнодержавних податків, рекрутської та інших повинностей.^[31]

Після ліквідації адміралтейської системи Богоявленське перейшло до іншого порядку адміністративного управління. Колишні адміралтейські поселенці отримали право записуватися до міських або сільських станів відповідно до загального законодавства. На початку 1862 року розпочали діяльність виборні приміські думи, зокрема Богоявленсько-Покровська. Листом від 20 березня 1862 року миколаївський військовий губернатор порушив питання про відкриття дум у колишніх адміралтейських поселеннях та організацію поліцейського управління. У травні того самого року Управління чорноморськими адміралтейськими поселеннями при Миколаївському порту було скасоване.^[29][32]

Поблизу Богоявленського розташовувалася Балабанівка, яка впродовж XIX століття перебувала у власності князівського роду Волконських. На відміну від Богоявленського, що належало до системи адміралтейських поселень, Балабанівка була приватновласницьким селом. У першій половині XIX століття Волконські переселяли сюди кріпаків зі своїх маєтків у Саратовській губернії. Після селянської реформи 1861 року колишні кріпаки отримали земельні наділи, за які сплачували викупні платежі. У 1874 році князь Григорій Петрович Волконський списав селянській громаді Балабанівки борг за земельними платежами в розмірі 2108 рублів 69 копійок.^[33]

У 1877 році Богоявленське змінило адміністративний статус. Відповідно до закону від 13 травня 1877 року його разом із Березнегуватим, Висунським, Воскресенським, Калинівкою та Покровським відокремили від Миколаєва, надали статус посаду й передали з підпорядкування миколаївського військового губернатора у відання Херсонської губернської адміністрації.^[34]

У другій половині XIX століття розвиток Богоявленського супроводжувався зростанням місцевої громади та її потреб у громадських спорудах. У 1872 році Богоявленське волосне правління звернулося до Херсонського губернського правління з проханням надати позику в розмірі 5000 рублів на будівництво нового храму, оскільки наявна церква Богоявлення Господнього вже не задовольняла потреб населення. У наданні позики відмовили, і 1880 року мешканці розпочали самостійне збирання коштів на спорудження церкви.^[35]

У 1886 році мешканці звернулися до миколаївського військового губернатора адмірала Олександра Пещурова по дозвіл використати камінь зі старих солдатських казарм і залишків військового шпиталю для спорудження Свято-Духівської церкви. Будівництво фінансували коштом громади, зокрема пожертвами місцевих купців та надходженнями від оренди громадських земель. У 1887 році освятили престол на честь Святого Духа, а 1894 року завершили спорудження трипрестольного храму з бічними престолами на честь Покрови Пресвятої Богородиці та Святого Миколая Чудотворця.^[35]

Наприкінці XIX століття важливе місце в господарстві поселення посідало млинарство. За статистичними відомостями 1896 року, у посаді Богоявленськ налічувалося 1131 двір і проживало 7748 осіб, із них 3862 чоловіки та 3886 жінок. Господарство поселення мало переважно сільськогосподарський і ремісничий характер: тут діяли 54 вітряні млини, 6 кузень, 2 бондарні та 2 столярні майстерні. Торгівлю забезпечували 17 крамниць, зокрема 2 мануфактурні та 15 бакалійних. У поселенні також працювали двокласне училище, церковнопарафіяльна школа та дві аптеки.^[36]

На межі XIX—XX століть Богоявленськ був значним торговельно-ремісничим поселенням поблизу Миколаєва. За даними видання «Історія міст і сіл Української РСР», у 1904 році його населення становило 9880 осіб. У посаді налічувалося 64 ремісничі майстерні, зокрема бондарні, кузні та шевські, діяли парова молотарка, крамниці й торговельні заклади. Щороку проводили три ярмарки, на яких продавали худобу, коней, зерно, овочі, сіль і гончарні вироби. Частина мешканців працювала на суднобудівних підприємствах Миколаєва.^[37]

Поширення революційних ідей у Богоявленську зафіксоване ще до початку революції 1905—1907 років. За відомостями видання «Історія міст і сіл Української РСР», наприкінці 1903 року в посаді діяв соціал-демократичний гурток, пов'язаний із миколаївською організацією РСДРП. Поширювалися антиурядові листівки, а під час революційних подій восени 1905 року місцеві селяни захопили землі поміщика Волконського. У січні 1906 року влада направила до Богоявленська роту солдатів, а в липні 1907 року жандарми заарештували частину учасників підпільного гуртка. Декого з них заслали, іншим заборонили проживати в Херсонській губернії.^[37] Мешканці посаду також брали участь у виборчих процедурах після революційних подій 1905 року. Збереглися списки осіб, які мали право брати участь у виборчих зборах до Державної думи, складені 1 лютого 1906 року.^[37][38]

Перша світова війна супроводжувалася мобілізацією мешканців Богоявленська до російської армії та необхідністю підтримки їхніх родин. Документи Богоявленсько-Покровської посадської думи свідчать про призначення опікунів дітям мобілізованих військовослужбовців і виплату допомоги на їхнє утримання. У серпні 1914 року один із мобілізованих мешканців, який самостійно виховував трьох дітей, звернувся до думи з проханням призначити їм опікуна:

Состоя в запасе армии, по случаю мобилизации войск я призван из запаса на действительную военную службу […] покорнейше прошу Посадскую Думу назначить над детьми моими опекуном […] впредь до возвращения меня из военной службы.

— Із прохання до Богоявленсько-Покровської посадської думи, серпень 1914 року

Посадська дума задовольнила прохання та організувала виплату допомоги з громадських і державних коштів. У 1920 році місцевий революційний комітет вимагав звіту про використання цих коштів за попередні роки.^[39]

Після Лютневої революції 1917 року в Богоявленську знову загострилося земельне питання, що залишалося невирішеним після революційних виступів 1905 року. Представники місцевих селян звернулися до Миколаївської ради по допомогу у вирішенні земельних суперечок. Члени селянської комісії ради разом із мешканцями Богоявленська, які працювали на миколаївському суднобудівному заводі «Наваль», організували мітинг із вимогами встановлення радянської влади та вилучення земель сусіднього поміщика Волконського.^[37]

Після мітингу в Богоявленську обрали тимчасовий волосний комітет. Подальші політичні зміни в посаді відбувалися на тлі протистояння між українськими державними установами, місцевими радами та різними військово-політичними силами. За дослідженням істориків Юрія Котляра й Лариси Левченко, після більшовицького перевороту в Петрограді восени 1917 року на Миколаївщині посилилася орієнтація українських організацій на Центральну Раду.^[37][40]

У другій половині січня 1918 року в Богоявленську обрали раду робітничих і селянських депутатів. За радянським історичним виданням, вона розпочала конфіскацію земель і сільськогосподарського реманенту великих землевласників та їхній перерозподіл серед малоземельних і безземельних селян.^[37]

22 березня 1918 року до Богоявленська вступили німецькі та австро-угорські війська, які діяли в Україні як союзники Української Народної Республіки відповідно до домовленостей, укладених після Берестейського мирного договору. На прохання уряду УНР вони розпочали наступ проти більшовицьких сил, сприяючи відновленню влади Центральної Ради. Водночас військова присутність Німеччини та Австро-Угорщини поступово набула характеру окупації.^[37][41]

Після вступу цих військ до Богоявленська місцеві більшовицькі організації перейшли до підпільної діяльності. За відомостями радянського історичного видання, збройний загін під командуванням С. П. Могилевця, створений за участю представників миколаївського підпілля, вступив у бій поблизу Широкої Балки, після чого відступив у напрямку Херсона. Частину його учасників захопили в полон у Вавилівській волості; двох розстріляли, інших ув'язнили.^[37]

29 квітня 1918 року за підтримки німецького військового командування відбувся державний переворот, унаслідок якого Центральну Раду усунули від влади, а гетьманом Української Держави став Павло Скоропадський. Німецькі та австро-угорські війська залишилися на території України й підтримували новий політичний режим.^[42]

Під час Української революції 1917—1921 років політичне протистояння позначилося й на Богоявленську. Зокрема, 9 вересня 1918 року херсонський губернський староста повідомляв Міністерство внутрішніх справ Української Держави про підпільну антиурядову агітацію в населених пунктах Херсонського повіту, серед яких згадувався Богоявленськ.^[37]

Після падіння Гетьманату та відновлення Української Народної Республіки під владою Директорії політична ситуація на Миколаївщині залишалася нестабільною. У регіоні діяли українські військові формування, більшовицькі загони та війська Антанти. Важливу роль у зміні співвідношення сил відіграли формування отамана Никифора Григор'єва, який перейшов від підтримки Директорії до співпраці з більшовиками.^[40]

10 березня 1919 року Богоявленськ зайняли частини Червоної армії. Невдовзі тут відновили діяльність ради робітничих і селянських депутатів. За радянським виданням, вона здійснювала перерозподіл землі та сільськогосподарської продукції, зокрема врожаю з колишніх володінь князів Волконських, а також організувала місцеву міліцію.^[37]

У серпні 1919 року Богоявленськ зайняли війська Збройних сил Півдня Росії під командуванням Антона Денікіна. За радянським історичним виданням, місцеві більшовицькі підпільники за підтримки миколаївської організації створили збройний загін, який у вересні налічував близько 200 учасників. Його очолив колишній фронтовик А. О. Кардаш. Загін діяв поблизу Богоявленська, згодом вирушив на підтримку повстанців Висунська, а в листопаді 1919 року зазнав значних втрат у боях і відступив у напрямку Кривого Рогу. На початку 1920 року залишки загону приєдналися до частин Червоної армії.^[37]

Наприкінці 1919 — на початку 1920 року війська Збройних сил Півдня Росії відступали з Миколаївщини під натиском Червоної армії. Їхнє становище ускладнювали антиденікінські селянські повстання та спротив місцевого населення. 30 січня 1920 року, після відступу білогвардійців із Богоявленська, тут утворили революційний комітет. Наступного дня частини Червоної армії вступили до Миколаєва. Встановлення більшовицької влади супроводжувалося запровадженням продовольчої розкладки та репресивних заходів, які викликали опір серед селянства.^[37][43]

Після встановлення більшовицької влади в Богоявленську на початку 1920 року місцевий революційний комітет розпочав проведення продовольчої розкладки — примусового вилучення продовольства в населення. Ці заходи викликали невдоволення селян і стали однією з причин антибільшовицьких виступів у посаді.^[44]

26 квітня 1920 року більшовики взяли в заручники десятьох мешканців Богоявленська. За даними Українського інституту національної пам'яті, події розпочалися на майдані перед Церквою Богоявлення Господнього. Наступного дня загін місцевих повстанців вступив у бій із більшовицькими силами. За краєзнавчими свідченнями, повстанці намагалися просунутися до Миколаєва, щоб звільнити заручників.^[44][45]

28 квітня проти повстанців спрямували бронепоїзд із червоноармійцями. Він прибув із Миколаєва до станції Кульбакине, звідки відкрив артилерійський вогонь по Богоявленську. Після обстрілу повстання було придушене. За повідомленнями краєзнавців, після цього більшовицька влада продовжила продовольчі реквізиції, зокрема щодо місцевих рибалок і власників млинів.^[44][45]

Улітку 1920 року в Богоявленську відбувся новий антибільшовицький виступ. За краєзнавчими публікаціями, він розпочався 20 червня й охопив також навколишні волості. Група приблизно з тридцяти озброєних повстанців захопила місцевий виконавчий комітет і затримала представників радянської влади, зокрема продовольчого комісара Соколова та С. П. Могилевця. До виступу долучилися мешканці сусідніх поселень. Одним із керівників повстанців називають колишнього офіцера А. М. Таланова.^[45]

Водночас у радянському виданні «Історія міст і сіл Української РСР» подібні події датовано 25 липня 1920 року. За цим джерелом, близько тридцяти озброєних противників більшовицької влади затримали членів революційного комітету С. П. Могилевця й Т. Ф. Седнєва, учительку С. Ю. Білинську та продовольчого комісара Соколова. Затриманих утримували в льосі, звідки їм згодом вдалося втекти. Радянське видання характеризувало учасників виступу як «куркулів» і стверджувало, що повстання не здобуло підтримки більшості селян.^[37]

Розбіжність між датуванням червневих і липневих подій у доступних джерелах залишається нез'ясованою. Після придушення антибільшовицьких виступів частина повстанців, за краєзнавчими відомостями, продовжила збройну боротьбу на Миколаївщині та Херсонщині. У Богоявленську й навколишніх поселеннях посилили військову присутність та заходи з вилучення продовольства.^[45]

На початку 1921 року Богоявленськ став волосним центром. Тут діяли волосний виконавчий комітет, військовий комісаріат, міліція, партійні органи та комітет незаможних селян. У цей період поселення, як і значна частина півдня України, постраждало від голоду 1921—1923 років, спричиненого наслідками воєнних дій, посухою, занепадом сільського господарства та продовольчою політикою більшовицької влади.^[37][46]

За радянським виданням «Історія міст і сіл Української РСР», у Богоявленську відкрили їдальню, розраховану на 500 осіб, а місцевий комітет незаможних селян надав продовольчу допомогу 320 родинам. Ці відомості свідчать про організацію допомоги голодуючим, хоча не дають змоги встановити загальну кількість постраждалих.^[37]

Унаслідок неврожаю та продовольчої політики радянської влади Богоявленська волость опинилася серед територій Миколаївської губернії, що постраждали від голоду 1921—1923 років. 20 жовтня 1921 року Миколаївський губернський виконавчий комітет запропонував звільнити Богоявленську, Водопійську, Воскресенську, Парутинську та Куцурубсько-Байкуську волості від продовольчого податку на зернові продукти, сіно й солому через неврожай. Водночас передбачалося зберегти стягнення податку з окремих господарств, які мали продовольчі запаси.^[47]

У червні 1922 року голова ВУЦВК Григорій Петровський та Михайло Калінін відвідали голодуючі поселення півдня України, зокрема Богоявленську волость. У повідомленні за результатами поїздки вони описували спустошені села, вимирання цілих вулиць і кварталів, руйнування будинків та втрату селянами господарського реманенту, який доводилося продавати або обмінювати на продовольство. Історикиня Інна Шугальова наводить ці свідчення з посиланням на документ Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України.^[48]

Упродовж 1920-х років у Богоявленську відновлювали господарство після воєнних подій і голоду 1921—1923 років. За даними Всесоюзного перепису населення 1926 року, наведеними у виданні «Історія міст і сіл Української РСР», у поселенні проживало 7477 осіб. Діяли амбулаторія, пологовий будинок, жіноча та дитяча консультації, дві аптеки й дитячі ясла. У жовтні 1924 року в Богоявленську створили кустарно-промислову кооперативну артіль «Червона гребля», яка виготовляла гончарний посуд і цеглу, а також займалася пошиттям і ремонтом взуття.^[37] У 1925 році у двох початкових і семирічній школах навчалися 496 дітей, працювали дві школи ліквідації неписьменності серед дорослих. Культурне життя зосереджувалося в клубі-театрі, хатах-читальнях і сільському будинку культури. У 1926 році відкрили кінотеатр.^[37]

Наприкінці 1920-х років у Богоявленську розпочалася суцільна колективізація сільського господарства. 21 жовтня 1929 року місцева партійна організація ухвалила рішення про її проведення. Протягом 1929—1932 років на основі невеликих сільськогосподарських артілей створили п'ять колгоспів: імені Карла Маркса, «12 років Жовтня», «Червоний прапор», «Добрий шлях» і «Третій Інтернаціонал». Колективізація супроводжувалася боротьбою радянської влади проти селян, яких вона зараховувала до «куркулів», зокрема противників вступу до колгоспів.^[37][49]

У 1929 році місцеві рибалки об'єдналися в артіль імені Тараса Шевченка. Наступного року виникли ще три риболовецькі артілі — «12 років Жовтня», імені Будьонного та «Голос рибалки». 17 червня 1931 року їх об'єднали в риболовецький колгосп імені Ворошилова. У 1930 році в Богоявленську створили машинно-тракторну станцію, яка обслуговувала не лише місцеві колгоспи, а й господарства Свято-Троїцького, Галицинівки, Лупаревого, Новогригорівки та інших навколишніх сіл.^[37]

У липні 1933 року під час Голодомору на «чорну дошку» занесли Богоявленський кущ — місцеве територіально-виробниче об'єднання колгоспів. Відомості про це опублікувала газета «Шлях індустріалізації» 4 серпня 1933 року. Точний склад об'єднання в опублікованих джерелах не зазначено.^[50] У цей період радянська влада проводила примусові хлібозаготівлі, застосовувала натуральні штрафи та репресії проти селянства. Документи про перебіг і наслідки Голодомору на Миколаївщині зберігаються в Державному архіві Миколаївської області. Точна кількість загиблих у самому Богоявленську за наявними опублікованими відомостями не встановлена.^[51][52]

У 1930-х роках відбувалися зміни й у релігійному житті поселення. Постановою Центрального виконавчого комітету УСРР від 28 червня 1936 року закрили церкву Богоявлення Господнього. За архівними матеріалами, опублікованими краєзнавцями, ще 4 жовтня 1935 року було складено опис церковних цінностей. У липні 1936 року представники міської та місцевої влади прийняли майно храму, а срібні церковні речі передали до міського фінансового відділу. Приміщення колишньої церкви використовували для культурно-освітніх потреб.^[53]

Упродовж 1930-х років розвивалося колгоспне господарство. На початку 1938 року п'ять богоявленських колгоспів мали близько 15 тисяч гектарів орної землі. У господарствах вирощували пшеницю, соняшник і бавовник, розвивали тваринництво та зрошення. Риболовецький колгосп мав рибоприймальний пункт для первинної обробки й засолювання риби. Промислова кооперативна артіль «13-річчя Жовтня», раніше відома як «Червона гребля», займалася, зокрема, навантаженням будівельного піску на річкові баржі та залізничні вагони.^[37]

У 1934 році відкрили пасажирське залізничне сполучення між станціями Прибузька та Миколаїв. За даними радянського історичного видання, у 1938 році населення Богоявленська перевищувало 11 тисяч осіб.^[37]

19 жовтня 1938 року Президія Верховної Ради УРСР перейменувала Богоявленськ на Жовтневе з наданням поселенню статусу селища міського типу.^[54][55]

Наприкінці 1930-х років у Жовтневому тривала житлова й інфраструктурна розбудова. За даними видання «Історія міст і сіл Української РСР», напередодні німецько-радянської війни тут спорудили близько 750 житлових будинків і розпочали будівництво дороги з твердим покриттям. У 1939 році встановили близько 700 радіоточок, понад 100 родин користувалися радіоприймачами. Того самого року збудували школу на 360 місць. Загалом у поселенні діяли середня, дві семирічні та вісім початкових шкіл, у яких навчалося близько тисячі учнів. Медичну допомогу забезпечували стаціонарна лікарня, пологовий будинок, жіноча й дитяча консультації та молочна кухня. Богоявленська лікарня, відкрита 1934 року на 10 ліжок у приміщенні місцевого клубу, стала попередницею сучасної Миколаївської міської лікарні № 5.^[37][56]

16 серпня 1941 року Жовтневе окупували німецькі війська. За свідченням місцевого краєзнавця Віктора Мниха, німецькі підрозділи увійшли до поселення в другій половині дня, не зустрівши збройного опору безпосередньо в Жовтневому та сусідній Балабанівці. Під час окупації місцевих жителів примусово вивозили на роботи до Німеччини, а приміщення навчальних і культурних закладів використовували для розміщення військових.^[37][57]

Восени 1941 року в Святодухівській церкві відновили богослужіння. Релігійне життя тривало до березня 1944 року.^[35][57]

У Жовтневому та його околицях діяло антинацистське підпілля. Місцеві підпільники поширювали листівки й повідомлення про перебіг бойових дій, а окремі мешканці переховували радянських військовополонених, які втекли з німецького полону.^[37]

Особливе місце в історії місцевого опору посідали чехословацькі антифашисти. Після переходу частини словацьких військовослужбовців на бік радянських військ під Мелітополем 31 жовтня 1943 року німецьке командування перевело залишки їхнього підрозділу в тил, поблизу Миколаєва та Одеси. У районі Жовтневого дислокувався словацький полк, серед військовослужбовців якого виникла підпільна організація чисельністю до 176 осіб. Серед її керівників називають Федора Тихого, Імриха Ваньо та Вавру Кабата.^[58] За краєзнавчими матеріалами, від листопада 1943 до лютого 1944 року в Жовтневому діяли дві групи офіцерів-антифашистів на чолі з Федором Тихим та Чадником. Серед інших учасників згадуються Еміль Шранк та Андрій Валент. Федір Тихий та Еміль Шранк мешкали в будинку Е. А. та А. А. Савун на колишній вулиці Карла Маркса (нині — вулиця Металургів).^[59]

Підпільники постачали миколаївському підпіллю зброю, боєприпаси й розвідувальні відомості, а також здійснювали диверсії проти німецьких військових об'єктів та транспорту.^[58][37] Зокрема, вони підірвали склад мін поблизу залізничної станції Прибузька, пошкоджували автомобілі під час ремонту, виводили з ладу дегазаційне обладнання та псували запаси пального. За відомостями, наведеними Віктором Мнихом із посиланням на історико-краєзнавчу працю І. Снитка та В. Касьяновського «Богоявленськ та його околиці» (2012), підпільникам вдалося вивести з ладу близько 40 автомобілів. Крім того, вони викрали два легкові автомобілі «Б'юїк» та одну п'ятитонну дизельну вантажівку.^[59]

Офіцер Андрій Валент підготував схему інженерних укріплень і вогневих позицій німецьких військ у районі Жовтневого, а Федір Тихий — матеріали про розташування аеродрому та військового складу на схід від поселення. 3 лютого 1944 року Чадник зі своєю групою переправив ці матеріали через Дніпровсько-Бузький лиман на Кінбурнську косу, де перебували радянські війська. За краєзнавчими відомостями, згодом по позначених на схемах об'єктах завдали авіаційних ударів.^[59]

У березні 1944 року, напередодні відступу, німецькі війська здійснили руйнування в Жовтневому. За даними видання «Історія міст і сіл Української РСР», під час окупації було розграбовано або знищено майно п'яти колгоспів і семи шкіл, вивезено обладнання машинно-тракторної станції та колгоспну худобу, знищено риболовецький флот місцевого рибколгоспу. Повністю було зруйновано 81 будинок, ще 791 — частково пошкоджено. Під час відступу німецькі військові розстріляли 47 мешканців Жовтневого.^[37]

19 березня 1944 року було знищено два місцеві храми — церкву Богоявлення Господнього та Святодухівську церкву. За дослідженням Юрія Євдокимова, їх підірвали відступаючі німецькі війська. Автор наводить спогади очевидців, згідно з якими 17 березня німецькі військові завезли до Святодухівського храму на вулиці Торговій ящики, а ввечері 19 березня обидві церкви були підірвані. Водночас у краєзнавчій публікації Віктора Мниха зазначено, що відповідальність німецьких військ за підрив храмів є офіційною версією подій.^[35][57]

У повоєнні роки каміння зі зруйнованої Святодухівської церкви використали для будівництва школи, приміщення якої згодом також були втрачені. На місці колишнього храму залишилася незабудована площа, а в будівлі колишньої церковнопарафіяльної школи згодом облаштували новий храм Святого Духа.^[35]

22 березня 1944 року частини 28-ї армії Червоної армії зайняли Жовтневе, завершивши період німецької окупації поселення.^[37]

Після повернення Жовтневого під радянський контроль у березні 1944 року розпочалася відбудова житлового фонду, господарства та інфраструктури. Місцеві мешканці брали участь у відновленні залізничних ліній Миколаїв — Снігурівка та Миколаїв — Знам'янка. Відновили роботу місцеві колгоспи, машинно-тракторна станція та промислова артіль «13-річчя Жовтня», яка виробляла гончарний посуд, цеглу, черепицю й вапно.^[37]

Указом Президії Верховної Ради УРСР від 12 вересня 1944 року адміністративний центр Миколаївського району перенесли з Миколаєва до Жовтневого, а сам район перейменували на Жовтневий. Відтоді Жовтневе стало районним центром.^[60]

У повоєнні роки Жовтневе відігравало важливу роль у водопостачанні Миколаєва. У грудні 1948 року ухвалили рішення про будівництво нового міського водопроводу на основі підземних джерел Жовтневого. Наприкінці червня 1950 року воду звідси почали подавати до Миколаєва. Новий водогін забезпечував місто додатковими обсягами води — до 7 тисяч кубометрів на добу.^[61]

Визначальним для подальшого розвитку Жовтневого стало спорудження суднобудівного заводу «Океан». Будівництво підприємства розпочалося в жовтні 1947 року. Для створення промислового майданчика поглибили прилеглу акваторію Бузького лиману та вирівняли берегову лінію намивним піском. Одночасно споруджували бетонно-розчинний вузол, столярні майстерні, тимчасові склади й гараж, відновлювали залізничну гілку Жовтневе — Миколаїв. На початковому етапі значну частину будівельних робіт виконували вручну.^[62]

На початку 1950-х років завод «Океан» розпочав виробничу діяльність. Його розвиток сприяв зростанню чисельності робітничого населення, житловому будівництву та поступовому перетворенню Жовтневого із сільськогосподарського поселення на промисловий центр. У виданні «Історія міст і сіл Української РСР» роком спорудження заводу зазначено 1951-й, тоді як «Велика українська енциклопедія» датує початок його роботи 1952 роком.^[37][63]

У 1950—1951 роках п'ять колгоспів Жовтневого об'єднали у два господарства — імені Карла Маркса та «Червоний прапор». У 1956 році на їхній основі створили радгосп імені Карла Маркса, за яким закріпили 6712 гектарів землі, зокрема 5869 гектарів орної. Після введення в експлуатацію Верхньоінгулецької зрошувальної системи в 1957 році під зрошення відвели 1503 гектари земель радгоспу. Господарство спеціалізувалося на вирощуванні зернових та овочевих культур і тваринництві.^[37]

Промисловий розвиток супроводжувався розбудовою житлової та комунальної інфраструктури. Із 1956 року спорудження промислових об'єктів, житла й інженерних мереж здійснювало будівельне управління № 13 тресту «Миколаївпромбуд». У Жовтневому зростала кількість робітників суднобудівної та інших галузей промисловості, що створювало потребу в новому житлі, закладах освіти й медичного обслуговування.^[37]

У 1957 році почав працювати авторемонтний завод, що, крім ремонту автомобілів, виготовляв обладнання для сільського господарства, зокрема подрібнювачі грубих кормів. На базі колишньої промислової артілі створили промисловий комбінат, який виробляв металевий посуд, бочки, тротуарні плитки та інші господарські вироби.^[37]

20 січня 1961 року рішенням виконавчого комітету Миколаївської обласної ради депутатів трудящих селище міського типу Жовтневе віднесли до категорії міст районного підпорядкування. Тим самим рішенням село Балабанівку Жовтневого району включили до складу Жовтневого.^[64][60]

Упродовж 1960-х — на початку 1970-х років тривала розбудова міста. До початку 1970-х років у Жовтневому спорудили 44 багатоповерхові житлові будинки загальною площею близько 33 тис. м² та близько чотирьох тисяч індивідуальних будинків. Основні вулиці й тротуари заасфальтували, проклали 5,4 км водопроводу та розширили мережу вуличного освітлення. У місті облаштували Комсомольський парк, стадіон «Молодіжний», танцювальний майданчик, пляж і водну станцію на березі Бузького лиману. Річкова пристань обслуговувала пасажирські судна. Працювали хлібозавод, харчовий комбінат, магазини та заклади громадського харчування.^[37]

Розвивалася мережа закладів охорони здоров'я, освіти та культури. На початку 1970-х років у Жовтневому діяли лікарня на 240 ліжок, поліклініка, станція швидкої допомоги, санітарно-епідеміологічна станція, жіночі та дитяча консультації. Працювали 14 дошкільних закладів, шість середніх шкіл, дві школи робітничої молоді та заочна середня школа. Із 1955 року діяв філіал вечірнього Миколаївського суднобудівного технікуму, а 1963 року розпочало роботу медичне училище. Також працювали професійно-технічне училище, музична й дитяча спортивна школи, два кінотеатри та клуб.^[37]

У 1971 році чисельність населення Жовтневого оцінювали приблизно у близько 31,2 тис. осіб. Місто залишалося адміністративним центром Жовтневого району. У його межах розташовувалися залізнична станція Прибузька та річкова пристань. Основними напрямами місцевої економіки були суднобудування, машинобудування, будівництво, харчова промисловість, сільське господарство та рибальство.^[37]

У грудні 1973 року указом Президії Верховної Ради Української РСР місто Жовтневе включили до складу Миколаєва, а Жовтневу міську раду ліквідували. Одночасно в Миколаєві утворили Корабельний район. Таким чином, Жовтневе припинило існування як окрема адміністративно-територіальна одиниця.^[65][66]

Після адміністративних змін 1973 року територія колишнього Жовтневого розвивалася у складі Миколаєва. Історичні назви Богоявленськ і Вітовка збереглися в місцевій топоніміці та краєзнавчій традиції.^[67]

У 1990-х роках розпочалося планування нової житлової забудови мікрорайону Богоявленський. За даними Миколаївської міської ради, 1993 року розробили проєкт його детального планування, який передбачав забудову одноквартирними житловими будинками з присадибними ділянками площею 0,1 га. У 1994—1995 роках земельні ділянки відвели під будівництво, здійснили розмітку кварталів і вулиць та розпочали спорудження житла. У 2003—2009 роках забудова активізувалася, однак згодом сповільнилася через економічні труднощі.^[68]

У 2016 році в межах декомунізації історичну назву Богоявленський офіційно закріпили за однією з головних транспортних магістралей міста. Розпорядженням Миколаївського міського голови від 19 лютого 2016 року № 28р Жовтневий проспект перейменували на Богоявленський проспект. В обґрунтуванні перейменування зазначалося, що на картах Миколаєва другої половини XIX століття ця магістраль позначалася як дорога до Богоявленська.^[69]

У 2017 році Миколаївська міська рада винесла на громадське обговорення новий детальний план території мікрорайону Богоявленський. Документація передбачала розвиток житлової забудови, транспортної та соціальної інфраструктури, а також упорядкування промислових і громадських територій. Під час обговорень розглядали, зокрема, питання розміщення нового міського кладовища. У серпні 2019 року виконавчий комітет міської ради затвердив оновлений детальний план, відмовившись від розміщення кладовища на цій території на користь її озеленення.^[68][70]

Забудова Богоявленського поєднує історичні квартали індивідуальних житлових будинків, малоповерхову багатоквартирну забудову та житлові масиви другої половини XX — початку XXI століття. Її розвиток був пов'язаний із розширенням колишнього Жовтневого як районного центру, будівництвом промислових підприємств і подальшим включенням міста до складу Миколаєва.

Окремий етап розвитку забудови розпочався наприкінці 1940-х років із будівництвом суднобудівного заводу «Океан». Спочатку житло для заводчан споруджували переважно у вигляді одноповерхових будинків. У спогадах учасників будівництва, опублікованих у книзі «„Океан“ — слово о заводе» (1991), описано використання ручної праці, спорудження вузькоколійної дороги до піщаних кар'єрів і забудову територій, які раніше являли собою піщані пустирі. Редакція місцевого видання пов'язує цей період із появою так званих «фінських будиночків» на вулиці Новобудівній.^[71]

У повоєнні десятиліття поряд із садибною забудовою розвивалося багатоквартирне житлове будівництво. За даними історичного нарису 1971 року, у Жовтневому було збудовано 44 багатоповерхові житлові будинки загальною площею 33 тис. м², а також близько чотирьох тисяч індивідуальних будинків.^[37]

Подальша забудова була пов'язана з формуванням житлових мікрорайонів, зокрема № 6 і № 7. Містобудівні документи Миколаєва передбачали розвиток мікрорайону № 7, реконструкцію окремих кварталів індивідуальної забудови та формування громадського центру вздовж Богоявленського проспекту.^[72]

Однією з найвизначніших громадських будівель Жовтневого став Будинок культури суднобудівного заводу «Океан», згодом Миколаївський міський палац культури «Корабельний». Будівництво розпочалося 1955 року за проєктом архітектора Костянтина Бартошевича, а 1959 року споруду ввели в експлуатацію. Її архітектура поєднує риси неокласицизму та бароко. У 2002 році заклад передали територіальній громаді, а 2015 року він став міським палацом культури «Корабельний». У 2022 році будівля зазнала значних пошкоджень унаслідок російського обстрілу.^[73]

У 1980-х роках було споруджено Палац культури металургів, відомий серед місцевих жителів як «Новий ДК». Над його проєктом працював архітектор Петро Дерменжі, який 1977 року адаптував типовий проєкт до особливостей місцевості: змінив оформлення головного фасаду, передбачив верхнє освітлення та переніс зовнішні сходи всередину будівлі. Згодом Палац культури припинив діяльність за первісним призначенням, а його приміщення переобладнали на бізнес-центр «Металург Півдня». Поруч із ним 1997 року відкрився комплекс плавальних басейнів «Водолій». У 2006 році колишній Палац культури, басейновий комплекс і готель «Металург» об'єднали в багатофункціональний комплекс під управлінням компанії «Металург Півдня».^[74][75]

На прилеглій до Палацу культури території діяв майданчик атракціонів, серед яких були дитяча карусель «Сонечко», атракціон «Орбіта» та обертова похила платформа «Сюрприз». Атракціони були частиною громадського простору навколо «Нового ДК» і користувалися популярністю серед місцевих жителів.^[76]

Частину давніших громадських споруд пристосовували до нових потреб. Зокрема, у 1960-х роках над будівлею колишньої земської школи надбудували другий поверх і розмістили там Палац піонерів. Пізніше приміщення використовували для районного суду.^[77]

Серед громадських споруд повоєнного Жовтневого помітне місце посідають будівлі навчальних закладів. Зокрема, 1952 року спорудили будівлю школи № 29, яку в історії самого закладу характеризують як одну з найгарніших споруд тодішнього районного центру.^[78]

Комплекс Міської лікарні № 5 розташований на Богоявленському проспекті, 336. У 1968 році коштом суднобудівного заводу «Океан» спорудили стаціонарний корпус на 240 ліжок і поліклініку, розраховану на 800 відвідувань на день. У 1981—1982 роках Миколаївський глиноземний завод збудував новий терапевтичний корпус.^[79]

До громадської забудови Богоявленського належить будівля дитячої школи мистецтв № 2 на Богоявленському проспекті, 332, неподалік залізничного переїзду. Її двоповерхову будівлю спорудили 1957 року, а в 1980-х роках прибудували залу. Заклад, заснований 1967 року як музична школа, спочатку працював в іншій будівлі на території парку «Молодіжний».^[80][81]

У 1963 році на вулиці Ольшанців відкрили кінотеатр «Дружба», пізніше перейменований на «Ровесник». У 1990-х роках заклад припинив кінопокази, проте його будівля на вулиці Ольшанців, 72, збереглася. З 2010 року приміщення використовувала релігійна громада Церкви християн віри євангельської «Благодать» — протестантської церкви п'ятидесятницького напряму. У 2015 році суд зобов'язав громаду звільнити приміщення, однак 2021 року вона повторно отримала його в оренду. У 2026 році колишній кінотеатр було продано на аукціоні за 1,315 млн грн.^[77][82][83]

На вулиці Млинній поблизу парку «Молодіжний» діяв літній кінотеатр просто неба «Маяк». Згодом він припинив роботу.^[77]

У 1980-х роках у Жовтневому на тодішньому проспекті Корабелів діяв дитячий кінотеатр «Альбатрос», облаштований у списаному теплоході на підводних крилах. Працівники суднобудівного заводу «Океан» і Миколаївського глиноземного заводу переобладнали судно під кінозал.^[84]

Важливими елементами громадської забудови Жовтневого були ринок, районні магазини, універмаги та заклади громадського харчування.

У 1983 році на сучасному Богоявленському проспекті, 342/5, відкрили продовольчий магазин № 445, який також називали торговельним центром. Будівля вирізнялася незвичними зовнішніми формами та мала торговельну залу площею 505 м². Гастрономічний, рибний, бакалійний, молочний і хлібний відділи обслуговувалися через спільний розрахунковий вузол. Для розвантаження товарів було обладнано спеціальну естакаду, що забезпечувала подачу контейнерів безпосередньо до торговельної зали. Згодом магазин працював під назвами «ДЮК», «Навигатор» і «Гіппо», а станом на 2021 рік у будівлі розміщувався супермаркет «АТБ».^[85]

У другій половині XX століття в Жовтневому формувалася система громадських просторів, парків і спортивних споруд. Історичний нарис 1971 року згадує закладення Комсомольського парку методом народного будівництва, а також стадіон «Молодіжний» та освітлені алеї однойменного парку.^[37]

Комсомольський парк, відомий також як парк ВЛКСМ, розташовувався біля залізниці, ринку та лікарні № 5. Окремий парк «Молодіжний», нині «Богоявленський», містився ближче до вулиць Рибної та Торгової, поряд зі стадіоном.

Основною автомобільною магістраллю Богоявленського є Богоявленський проспект, який забезпечує сполучення історичної місцевості з центральною частиною Миколаєва та іншими частинами Корабельного району. Важливу роль у розвитку поселення відіграла також залізниця, що з'єднала Жовтневе з промисловими й транспортними вузлами міста.

Через Богоявленський проходить залізнична дільниця Кульбакине — Вітовська Одеської залізниці. На ній розташовані станції Прибузька та Вітовська, остання до 2025 року мала назву Жовтнева. Відстань від станції Кульбакине до Прибузької становить 9 км, до Вітовської — 17 км.^[86][87]

Станція Прибузька існувала ще до Другої світової війни. У виданні «Історія міст і сіл Української РСР» (1971) її зазначено як залізничну станцію в межах міста Жовтневого на лінії Миколаїв — Жовтневе.^[37]

Станції Прибузька та Вітовська включені до залізничного тарифного довідника як діючі роздільні пункти. Для них передбачено вантажні операції на під'їзних коліях; у переліку дозволених операцій також зазначені пасажирські операції.^[88][89]

Громадський автомобільний транспорт Богоявленського представлений міськими автобусами та маршрутними таксі, які забезпечують сполучення з центральною частиною Миколаєва, залізничними вокзалами, іншими житловими районами та прилеглими мікрорайонами. Основною транспортною магістраллю є Богоявленський проспект.

У затвердженій Миколаївською міською радою мережі міських автобусних маршрутів передбачено такі напрямки, пов'язані з Богоявленським та іншими частинами Корабельного району:^[90]

У вересні 2026 року виконавчий комітет Миколаївської міської ради затвердив подовження автобусного маршруту № 49 від Широкої Балки до Тернівки через Богоявленський проспект і маршруту № 91 від Балабанівського кладовища до мікрорайону Намив. Останній проходить вулицею Костянтина Сергієнка, Богоявленським і Центральним проспектами.^[91]

Окрім комунальних автобусів, транспортне обслуговування району історично здійснювали маршрутні таксі. У травні 2026 року серед маршрутів, що фактично обслуговували Корабельний район, місцеві ЗМІ називали комунальні автобуси № 1 і № 91 та приватний маршрут № 53.^[92]

Тривалий час Корабельний район залишався без тролейбусного сполучення з іншими частинами Миколаєва. Проєкт будівництва контактної мережі до району розробляли протягом кількох десятиліть, а 2021 року розпочали встановлення опор майбутньої лінії. Через повномасштабне російське вторгнення роботи не були завершені.^[93]

4 жовтня 2024 року до Корабельного району відкрили перший тролейбусний маршрут № 10 із використанням машин з автономним ходом. У серпні 2025 року запустили ще два маршрути — № 11 та № 12. Їхня поява стала можливою завдяки використанню тролейбусів з автономним ходом і розвитку зарядної інфраструктури.^[94]

Тролейбусне сполучення Богоявленського та прилеглих територій забезпечують такі маршрути:

Первісно маршрут № 10 сполучав вулицю Айвазовського із залізничним вокзалом Миколаїв-Пасажирський, проходячи Богоявленським проспектом. У січні 2026 року міська влада затвердила його подовження до мікрорайону Намив, а також зміну траси кільцевого маршруту № 11 з виїздом на Богоявленський проспект через вулицю Океанівську.^[95]

У тому самому місяці представники міської влади повідомили про відмову від подальшого будівництва суцільної контактної мережі до Корабельного району, оскільки тролейбуси з автономним ходом уже забезпечували необхідне сполучення. Натомість передбачався розвиток зарядної інфраструктури.^[96]

Нові тролейбуси з автономним ходом закупили в межах співпраці Миколаївської міської ради з Європейським банком реконструкції та розвитку за фінансової підтримки уряду Данії. Зокрема, данський уряд надав грантове співфінансування в розмірі 3,9 млн євро. Рухомий склад українського виробництва марки PTS здатний долати до 20 км без підключення до контактної мережі.^[97][98]

На ділянках із контактною мережею тролейбуси можуть живитися від дротів і заряджати тягові акумулятори, а на ділянках без неї — рухатися автономно з опущеними струмоприймачами. Маршрути № 11 та № 12, відкриті у 2025 році, працюють у режимі електробусів, без використання контактної мережі; для їх заряджання в Корабельному районі облаштували станцію на шість транспортних засобів.^[99][100]

У різні періоди розглядалися проєкти розвитку транспортної мережі південної частини Миколаєва. Зокрема, нереалізованим залишився проєкт трамвайної лінії «Промзона — Широка Балка», яку планували прокласти вулицею Космонавтів від 7-ї Поздовжньої до Богоявленського проспекту.^[101]

• Богоявленський проспект
• Проспект Корабелів
• Вулиця Айвазовського
• Вулиця Академіка Рильського
• Вулиця Андрєєва
• Вулиця Балтійська
• Вулиця Бригадна
• Вулиця Вітрильна
• Вулиця Генерала Цвєтаєва
• Вулиця Гетьмана Сагайдачного
• Вулиця Глінки
• Вулиця Гречаного
• Вулиця Доктора Самойловича
• Вулиця Єсеніна
• Вулиця Антонюка
• Вулиця Зорге
• Вулиця Каховська
• Вулиця Ключова
• Вулиця Коротка
• Вулиця Кутузова
• Вулиця Леваневського
• Вулиця Січових Стрільців
• Вулиця Львівська
• Вулиця Металургів
• Вулиця Національної Гвардії
• Вулиця Новобудівна
• Вулиця Океанівська
• Вулиця Олега Ольжича
• Вулиця Ольшанців
• Вулиця Остапа Вишні
• Вулиця Патона
• Вулиця Пилипа Орлика
• Вулиця Попеля
• Вулиця Рибна
• Вулиця Станіславського
• Вулиця Тарле
• Вулиця Торгова
• Вулиця Уральська
• Вулиця Фонтанна
• Вулиця Фруктова
• Вулиця Ходорєва
• Вулиця Янтарна

• Снитко І. О., Касьяновський В. О. Богоявленск и его окрестности: историко-краеведческие очерки. — Сімферополь: Таврида, 2012. — 184 с. — ISBN 978-966-584-052-7.
• Коба В. Б. «Борщ з бичками»: народна історія Вітовсько-Богоявленського краю. — Миколаїв: Видавництво Ірини Гудим, 2020. — ISBN 978-617-576-136-6.
• Сапожников І. Миколаївщина на топографічних картах і в описах XVIII ст. // Старожитності Лукомор'я. — 2025. — № 1. — С. 28—45. — DOI: 10.33782/2708-4116.2025.1.308.
• Дериволков Д., Осадча К. Історія Богоявленська. Повернення легенди // Краєзнавчий альманах. — 2019. — № 1. — С. 32—36.
• Євдокимов Ю. В. Сторінки історії храму Богоявлення Господнього в Богоявленську // Миколаївщина і Північне Причорномор'я: історія і сучасність. — 2014.
• Чорний С. Адміралтейські поселення в Україні в останній чверті XVIII — першій половині XIX ст..
• Меєр А. Повѣственное, землемѣрное и естествословное описаніе Очаковскія земли. — Санкт-Петербург, 1794.
• Жовтневе // Історія міст і сіл Української РСР. Миколаївська область. — Київ: Головна редакція Української радянської енциклопедії АН УРСР, 1971.
• Заковоротній Д. І. Храми Прибужжя. — Миколаїв, 2004. — С. 31—32.

• Документи з історії Чорноморських адміралтейських поселень — Державний архів Миколаївської області.
• Бібліографія з історії Богоявленська — електронний каталог Миколаївської міської централізованої бібліотечної системи.
• «Добрий вечір»: Наталя Шевченко про добу Великого князівства Литовського на Миколаївщині // НІС-ТВ. — 16 грудня 2020. [Архівовано 4 травня 2021 у Wayback Machine.]