Бруталізм

Бруталі́зм (від фр. béton brut — «неприкрашений цемент»^[1]) — напрям у дизайні та архітектурі з використанням простих геометричних форм із неприкрашеного бетону. Виник у середині XX століття та набув найбільшого розвитку в 1970-і роки.

Бруталізм використовує прості геометричні форми, утворені бетонними поверхнями. Бетон неприкрашений, не має оштукатурення чи фарбування, проте може демонструвати різні текстури: гладкі й шорсткі поверхні, сліди опалубки. Різні комунікації, труби не приховуються, а навпаки виносяться на видні місця. Форми споруд масивні, без дрібних деталей, але в той же час вигадливі. Поверхні поєднуються під різними кутами для драматичного ефекту^[2].

Виникнувши з модерністського руху, бруталізм сформувався під впливом повоєнної потреби в доступних, функціональних будівлях. Широко використовувався для урядових установ, університетів та соціального житла^[3]. Ідейною основою для бруталізму було використання обмежених ресурсів при необмеженому попиті на нові будівлі. Бруталізм виражав відмову від ідеалізму та недовіру складним технологіям, і водночас — ефективне задоволення найпростіших потреб. Дві роботи швейцарсько-французького архітектора Ле Корбюзьє — «Unite d'Habitation» (Марсель, 1946—1952) та «Maisons Jaoul» (Нейї, 1954) відіграли важливу роль у становленні бруталізму. Але витоки можна вбачати в раніших роботах Гуго Ґерінга (Фермерська будівля, Гаркау, Німеччина, 1925) та Антоніо Сант-Еліа (нереалізовані футуристичні проєкти, Італія, бл. 1911—1914)^[4].

Сам термін «бруталізм» вперше використала Елісон Смітсон у 1953 році для позначення невиконаного проєкту будинку на Колвілл-Плейс, Сохо, в Англії. Однак офіційним початком бруталізму як архітектурного руху є 1955 рік, коли термін вжив історик архітектури Рейнер Бенхем у своєму огляді про школу Елісон та Пітера Смітсонів у Ганстантоні, Норфолк^[2].

Протягом 1960-х років в архітектурі бруталізму домінувало використання beton brut (сирого бетону), в якому візерунки, зазвичай створені дерев'яною опалубкою, відтворюються зумисне штампами. Характерною стала зумисна демонстрація сервісних каналів та вентиляційних башточок^[2]. Цей стиль посів міцне становище в архітектурі європейських комуністичних країн з середини 1960-х до кінця 1980-х років (Болгарія, Чехословаччина, Східна Німеччина, СРСР, Югославія)^[5].

Бруталізм поширився з Британії в США, виразним прикладом чого є будівлі Єльського художнього та архітектурного інституту (Нью-Гейвен, 1961—1963) та театр Мамерів (Оклахома-Сіті, 1970)^[4].

Бруталізм втратив популярність у 1980-х роках. Частково це було пов'язано з холодним та суворим характером архітектури, яку часто асоціювали з тоталітаризмом. Ще однією причиною було те, що необроблений бетон з часом накопичував ознаки старіння, потоків води, що погіршувало загальну естетику споруд^[6]. У 2025 році в США навіть вийшла заборона на будівництво нових державних установ у стилі бруталізму^[7].

На початку XXI століття як переосмислення бруталізму оформився еко-бруталізм: поєднання бетонних споруд з рослинними насадженнями^[8].

• 
  Бостонська мерія (Бостон)
• 
  Будівля Банку Лондону та Південної Америки (Буенос-Айрес)
• 
  Дніпровський цирк
• 
  Будинок меблів (Київ)
• 
  Готель «Салют» (Київ)
• 
  Київський крематорій
• 
  Житловий комплекс «Променисте місто» за проєктом Ле Корбюзьє (Марсель)
• 
  Вежа Веласка (Мілан)
• 
  Будинок «Корабель» (корпус БНТУ, Мінськ)
• 
  Житловий комплекс «Габітат 67» (Монреаль)
• 
  Церква Святого Марка (Стокгольм)
• 
  Nakagin Capsule Tower у Токіо. Яскравий приклад течії метаболізму. Його склали з готових взаємозамінних модулів усього за 30 днів. Тепер розібраний
• 
  Арена «Національна гімназія Йойогі» за проєктом Кендзо Танге (Токіо)
• 
  Харківський театр опери та балету

• Марсель Бреєр (США);
• Ерно Ґолдфінгер (Велика Британія);
• Денис Ласдан (Велика Британія);
• Джеймс Стерлінг;
• Джон Бенкрофт та інші.
• Ле Корбюзьє (Франція);
• Вітторіано Вігано (Італія);
• Пауло Мендес да Роша (Бразилія);
• Пол Рудольф (США);
• Луїс Кан (США);
• Вільям Перейра (США);
• Виноградський Ігор Михайлович (СРСР);
• Танге Кендзо (Японія);
• Курокава Кісьо (Японія);
• Куніо Маекава (Японія)
• Елісон та Петер Смітсон (Велика Британія);
• Безіл Спенс (Велика Британія);