Багчейзінг

Багчейзинг (англ. bugchasing, bug chasing, досл. «полювання на комах»)^[1] — назва на гей-сленгу практики навмисного прагнення заразитися вірусом імунодефіциту через сексуальні контакти^[2]. Багчейзери, що еротизують ВІЛ, є субкультурою бербекерів — чоловіків, які практикують незахищений секс з іншими чоловіками. Існує кілька пояснень такої поведінки та фантазій: сексуальне збудження від самої ідеї ВІЛ-позитивного статусу, пошук спільного почуття спільноти з іншими ВІЛ-позитивними людьми чи навіть суїцидальні наміри^[3].

Ранній розвиток субкультури багчейзингу залишається малодослідженим; ця практика могла існувати від самого початку кризи СНІДу^[4]. Як помітна та згуртована субкультура, багчейзинг сформувався з поширенням комп'ютерних мереж у 1990-х роках^[4]. Журнал Newsweek писав про це явище у 1997 році^[5], Rolling Stone — у 2003-му. Стаття в Rolling Stone під назвою «Bug Chasers: The men who long to be HIV+», написана Грегорі Фріменом, першою викликала широкий резонанс і занепокоєння в суспільстві щодо цієї практики^[6] У статті стверджувалося, що близько 25 відсотків усіх нових випадків зараження ВІЛ у США (10 000 з 40 000) пов'язані саме з багчейзингом.^[6].

Статистика Фрімена помилково класифікувала як багчейзерів усіх чоловіків, які практикували бербекінг, незалежно від їхньої мотивації чи спроб навмисно заразитися ВІЛ^[7]. Лікарі, на яких посилався Фрімен, згодом заявили, що він сфабрикував їхні слова, а його дані піддали серйозній критиці^[8]. На думку дослідника сексології Октавіо Р. Гонсалеса, стаття Фрімена, ймовірно, найбільше посприяла тому, що термін «багчейзинг» став відомим широкому загалу^[9], а суспільний інтерес і розуміння цієї практики зросли саме після її виходу^[10].

Багчейзери — це чоловіки, які практикують секс із чоловіками^[A] (ЧСЧ), та еротизують ВІЛ-інфекцію. Це може виражатися як у сексуальних фантазіях в інтернеті про зараження ВІЛ, так і в реальному прагненні підхопити вірус^[11]. Оскільки ця практика загалом мало вивчена, мотивація формування ідентичності та поведінки багчейзерів залишається здебільшого невизначеною^[12], проте виділяють щонайменше чотири можливі мотиви:^[13].

• Деякі чоловіки стають багчейзерами через постійний страх перед ВІЛ, який раніше обмежував їхню сексуальну поведінку — змушував повністю утримуватися від сексу, зберігати вірність одному партнеру або використовувати засоби індивідуального захисту, як-от презервативи)^[15]. У такий спосіб багчейзери можуть сприймати свої дії як здобуття контролю та свободи — як у сексуальному, так і в особистому плані^[16]; перехід багчейзера з ВІЛ-негативного у ВІЛ-позитивний статус трактується групою як акт маскулінності, що надає їм додаткового статусу^[17].

• Деякі чоловіки сприймають ВІЛ-позитивний статус як щось еротичне або сексуально збудливе. Це може бути джерелом задоволення або подоланням абсолютного табу^[18].

• Багчейзери можуть бачити у ВІЛ-позитивному статусі або у прагненні його отримати можливість знайти спільну ідентичність та відчуття спільноти^[19].

• Багчейзинг також описують як політичний інструмент і дію проти соціальних норм (зокрема пов'язаних із гетеронормативністю) через порушення або бунт проти загальноприйнятих уявлень про життя гомосексуальних чоловіків^[20].

Існує і п'ята можлива мотивація — самогубство^[21], однак це пояснення залишається розмитим і неточним щодо природи цієї поведінки^[22].

Багчейзинг є рідкісним сексуальним табу^[23][24]. Багато з тих, хто ідентифікує себе як багчейзери, не шукають навмисно сексу з ВІЛ-позитивними людьми^[25]. Чимало чоловіків із такою самоідентифікацією ніколи насправді не намагаються стати ВІЛ-позитивними^[26]. Широка доступність доконтактної профілактики, яка здатна запобігти зараженню ВІЛ під час незахищених сексуальних контактів, не призвела до зникнення багчейзингу^[27]. Деякі чоловіки поєднують прийом PrEP з елементами багчейзингу, інші експериментують із цією практикою, перебуваючи на PrEP, а дехто вважає профілактику ознакою слабкості (позбавленням маскулінності) й відмовляється від її використання^[28].

Хоча і бербекінг, і багчейзинг зосереджені навколо ризикованої сексуальної поведінки, це різні види діяльності. Багчейзинг є відгалуженням субкультури бербекінгу, і саме намір є головною відмінністю між ними: більшість бербекерів не прагнуть заразитися або заразити інших ВІЛ, що є очевидним фокусом поведінки багчейзерів^[29].

На думку етнолога Джеймі Гарсія-Іглесіаса та дослідника Тіма Діна, у середовищі багчейзерів побутує кілька метафор, які відрізняють їхню ідентичність від інших ЧСЧ-спільнот: запліднення, вагітність та батьківство^[30]. Як зазначають Дін та психолог Г'ю Кляйн, оскільки ВІЛ здатний поширюватися і відтворюватися через сексуальну активність багчейзерів, його культурні виміри — інститути, норми, практики та форми спорідненості, які разом утворюють спільноту навколо ВІЛ-статусу, — можуть передаватися через вірусну інфекцію, подібно до культурного відтворення через народження та батьківство^[31].

Так само простори багчейзингу можуть підкріплювати певні уявлення про маскулінність. Дослідниця сексології Еллі Рейнольдс пише, що ВІЛ-позитивні чоловіки, які навмисно шукають інших для зараження ВІЛ (відомі як giftgivers — «дарувальники»), конструюються як гіпермаскулінні через свою пенетративну сексуальну роль. Натомість багчейзери сприймаються як такі, що позбавлені маскулінності: приймаючи проникнення, вони займають фемінізовану роль у соціальній ієрархії, а їхній анус часто описується термінами, що асоціюються з жінками (наприклад, «pussy»)^[32]. Чи існують «дарувальники» в наші дні — достеменно невідомо, зважаючи на те, що Гарсія-Іглесіас називає їх «статистично рідкісною» групою, а саме явище — «біологічно малоймовірним» через широке поширення успішного лікування вірусу^[33].

Американська режисерка Луїза Гогарт випустила документальний фільм «Подарунок» (The Gift) того ж року, коли вийшла стаття в Rolling Stone. Стрічка зосереджена на історіях багчейзерів^[34], підкреслюючи позитивні, за їхніми власними словами, аспекти життя з ВІЛ-інфекцією^[35]. Три роки потому Рікі Даєр, ВІЛ-позитивний чоловік, випустив на каналі BBC Three документальний фільм під назвою «Я люблю бути ВІЛ-позитивним» (I love being HIV+), де припустив, що значна частина багчейзинг-активності є не більше ніж фантазіями^[36]. У 2009 році гей-драматург Ерік Паттерсон поставив трагікомедію «Він сам про це просив» (He Asked For It)^[37], яка розповідає про багчейзинг та ВІЛ-позитивний статус у сучасному Голлівуді^[38]. Багчейзинг також згадувався у серіалі «Близькі друзі»^[39].

У 2012 році в Канаді Стівен Бун був визнаний винним за трьома пунктами звинувачення в замаху на вбивство та за трьома пунктами в сексуальному насильстві за обтяжливих обставин після того, як мав незахищений секс із чотирма чоловіками, знаючи про свій ВІЛ-позитивний статус. Сам себе він називав «poz vampire» (близько до «ВІЛ-вампір», де слово «poz» означає позитивний ВІЛ)^[40] і був глибоко занурений у культуру багчейзингу. Згодом його вироки за замах на вбивство були скасовані після апеляції в Апеляційний суд Онтаріо, тоді як звинувачення в сексуальному насильстві залишилися в силі. Апеляційний суд зазначив, що у початковій справі не було доведено його намір убити своїх сексуальних партнерів, і надав прокуратурі можливість проведення нового судового розгляду^[41].