Ratel (бойова машина)

Ratel
Ratel-90 Mk III Сухопутних військ ПАР
Тип	Бойова машина піхоти
Походження	Шаблон:ZA
Історія використання
Оператори	Див. Оператори
Війни	Південноафриканська прикордонна війна Війна у Західній Сахарі Операція «Болеас» Місія Африканського Союзу в Сомалі Повстання Боко Харам Громадянська війна в Центральноафриканській Республіці (2012–2014) Громадянська війна в Лівії (з 2014) Громадянська війна в Ємені (з 2015)
Історія виробництва
Розробник	Springfield Büssing[1]
Розроблено	Березень 1972[2]
Виробник	Sandock Austral[3] Reumech OMC[4]:380–381
Виготовлення	1976[3]–1987[5]
Виготовлена кількість	1381[6]
Варіанти	Див. Варіанти
Характеристики
Вага	18,5 т (Ratel-20/Ratel-60)[7] 19 т (Ratel-90)[8]:48–54
Довжина	7,21 м (корпус)[4]
Ширина	2,5 м[4]
Висота	2,39 м (Ratel-20)[8] 3,11 м (Ratel-60)[8] 2,91 м (Ratel-90)[8]
3 (командир, навідник, водій) + до 9 десантників[8]
Головне озброєння	Див. Варіанти
Другорядне озброєння	7,62-мм спарений кулемет Browning M1919[8] 7,62-мм кулемет Browning M1919 на кормовій турелі[8] 7,62-мм кулемет Browning M1919 на даху башти (Ratel-60/90)[8] 3600—6000 набоїв калібру 7,62 мм[8][7]
Двигун	Büssing D 3256 BTXF, 6-циліндровий дизельний з турбонаддувом[9] 205 кВт (282 к. с.) при 2200 об/хв[4]
Питома потужність	11,36 кВт/т[4]
Дорожній просвіт	0,34 м[7]
Ємність паливних баків	530 л[7]
Операційна дальність	1000 км[7]
Швидкість	105 км/год[7]
Ratel (бойова машина) у Вікісховищі

«Ратель» (англ. Ratel) — південноафриканська бойова машина піхоти. Вона стала першою колісною бойовою машиною піхоти, що була прийнята на озброєння у світі, і була побудована на модифікованому вантажному шасі. «Ратель» розроблявся у відповідь на специфікацію Сухопутних військ ПАР на легку броньовану машину, пристосовану до вимог стрімких наступальних операцій, що забезпечувала б максимальну вогневу потужність і стратегічну мобільність механізованих піхотних підрозділів на величезних відстанях Південної Африки. Першопочатково розглядаючись у доктрині SADF як машина для доставки механізованої піхоти та вогневої підтримки танків у традиційних бойових діях, передбачалося також, що «Ратель» зможе стати основою напівнезалежних батальйонних тактичних груп у випадках, коли логістичні чи політичні умови унеможливлювали використання танків. «Ратель» мав просту та економічну конструкцію, що допомагало зменшити значні логістичні витрати, необхідні для підтримки боєздатності важчих бойових машин у нерозвинених регіонах. Машина вважалася концепцією, що мала значний вплив на світове бронебудування та поєднувала низку новаторських рішень, таких як протимінний корпус та 20-мм автоматичну гармату з унікальною на той час системою подвійного живлення, що дозволяла навідникам швидко перемикатися між різними типами боєприпасів безпосередньо під час бою^[1][2].

Перший прототип «Рателя» з'явився у березні 1972 року, а серійне виробництво розпочалося у 1976 році^[3]. Права на оригінальний прототип були також продані Бельгії, яка розробила на його основі плаваючу модифікацію, відому як SIBMAS. «Ратель» випускався у трьох основних модифікаціях (Mk I, Mk II, Mk III) з 1976 по 1987 рік, коли його виробництво було припинено. Усі три серії модифікувалися під різноманітні бойові завдання. Спеціалізовані варіанти «Рателя» оснащувалися мінометами, протитанковими керованими ракетами або баштою із 90-мм нарізною гарматою^[8].

Протягом 1950-х років Сили оборони Південної Африки (SADF) формувалися переважно для дій спільно з Збройними силами Великої Британії у разі військової кризи, яка могла зачепити африканські або близькосхідні володіння Британської імперії^[1]. Це відображало давні оборонні зв'язки ПАР із Великою Британією та іншими державами-членами Співдружності націй. У результаті цих стратегічних пріоритетів SADF прийняли на озброєння техніку британського походження або сумісну з доктриною Співдружності. Південноафриканські піхотні підрозділи оснащувалися переважно бронетранспортерами Alvis Saracen. Це відповідало традиційній британській піхотній доктрині, яка надавала першочергового значення пішій піхоті; роль бронемашин на зразок Saracen полягала в тому, щоб слугувати загальним транспортом для доставки піхотинців на поле бою^[1]. Після цього піхота мала спішуватися і вести бій пішо, а не залишатися на машинах.

Погіршення відносин між Південною Африкою та Великою Британією після розстрілу в Шарпевіллі позначило зміну доктрини та стратегічних пріоритетів SADF^[1]. Військове керівництво ПАР більше зосередилося на загрозі внутрішніх повстань та обмежених локальних конфліктів у буші, аніж на масштабній класичній війні за кордоном. Крім того, відмова британського уряду постачати SADF нові бронемашини змусила ПАР звернутися до альтернативних постачальників, а саме Франції та Західної Німеччини^[1]. Обидві країни тісно співпрацювали з південноафриканськими компаніями, такими як Sandock Austral, з метою створення першого в країні заводу з виробництва бронетехніки в Боксбургу^[3]. Західна Німеччина відіграла особливо важливу роль у передачі оборонних технологій; натомість вона отримала збільшену квоту на імпорт своєї автомобільної продукції до ПАР. Одним із наслідків стало те, що німецькі компанії почали домінувати в кількох секторах цивільного та військового авторинку ПАР, здобувши фактичну монополію на постачання вантажівок для SADF^[1]. Значна частина цього бізнесу здійснювалася через місцеві дочірні компанії, такі як Springfield-Büssing SA, розташовану в Іст-Ренд, яка володіла франшизою на всю продукцію Büssing у ПАР. Springfield-Büssing збирала свої машини з кузовами місцевого виробництва та двигунами і компонентами шасі, що імпортувалися від материнської фірми з Німеччини^[1].

У 1968 році SADF почали формувати нову доктрину мобільної війни, яка базувалася на автономному застосуванні механізованої піхоти для захисту протяжних кордонів Південно-Західної Африки (Намібія), які вважалися вразливими до повстанських дій та зовнішнього проникнення^[2]. Механізована піхота на власних бойових машинах піхоти (БМП) могла швидше прибувати у точки контакту, володіла більшою вогневою потужністю для зв'язування та знищення противника, а також забезпечувала кращий захист і зручність для військ. Під час командно-штабних навчань, покликаних зімітувати іноземне вторгнення до Південно-Західної Африки, SADF виявили, що жодна з наявних бронемашин не підходить для цієї ролі, тому було розпочато розробку нової спеціалізованої БМП^[2]. Будь-яка БМП для ПАР мала бути простою та економічною, що допомагало б спростити логістичне забезпечення та обслуговування бронетехніки в прикордонних регіонах, де була відсутня розвинена транспортна та ремонтна інфраструктура. Надмірне зношення гусениць через абразивний піщаний ґрунт на кордоні Південно-Західної Африки змусило посадовців ПАР обрати саме колісну машину^[1]. Колісним БМП надавали перевагу також тому, що вони мали значно більший запас ходу, ніж гусеничні машини, і не вимагали використання важких танкових транспортерів на обмеженій дорожній та залізничній мережі регіону^[1]. Це стало суттєвим відхиленням від радянської та західної доктрин БМП, які відкидали колісні БМП через їхню гіршу проходимість по пересіченій місцевості, меншу вантажопідйомність та вразливість коліс до вогню стрілецької зброї й осколків артилерійських снарядів. Однак удосконалення трансмісії, підвіски та технологій шин із можливістю руху на спущених колесах наприкінці 1960-х років допомогло зробити концепцію колісних БМП більш життєздатною^[1]. Спочатку SADF не мали інших вимог, окрім створення комбінації шасі та корпусу, здатного несучи двомісну башту.

Компанія Springfield-Büssing запропонувала шестиколісну БМП на базі модифікованого шасі вантажівки MAN; перший прототип з'явився під назвою Springfield-Büssing Buffel у березні 1972 року^[2]. Після того як SADF оцінили та відхилили низку інших проектів, зокрема Thyssen Henschel UR-416, Berliet VXB-170, Panhard M3 та EE-11 Urutu, прототип Springfield-Büssing був прийнятий на озброєння під назвою Ratel^[1]. Виробництво взяла на себе компанія Sandock-Austral, яка виготовляла корпуси машин на своїй верфі у Дурбані, після чого транспортувала їх залізницею до підприємства у Боксбургу для збирання з шасі та трансмісією^[3]. Кожен «Ратель» оснащувався шестициліндровим дизельним двигуном Büssing D 3256, розташованим у відсіку в лівій задній частині корпусу із доступами через люки у даху для зручності обслуговування; два техніки за допомогою крана могли замінити його за тридцять хвилин. Машина була озброєна 20-мм автоматичною гарматою, яка на той час була стандартним озброєнням для більшості західних БМП і підходила для ураження низьколетячих літаків, легкої бронетехніки та жива сили. Спочатку SADF обрали як основне озброєння «Рателя» гармату Hispano-Suiza HS.820 через її успішне випробування на бронеавтомобілях Eland; однак на момент початку серійного випуску її замінили на модифікацію гармати Modèle F2, що випускалася за ліцензією під назвою Denel GI-2^[1].

Уперше «Ратель» випробували в бою під час операції «Рейндір» — масштабного південноафриканського рейду на бази повстанців Народно-визвольної армії Намібії (PLAN), розташовані на території сусідньої Анголи^[1]. Для операції «Рейндір» SADF експериментували із формуванням інтегрованих бойових груп у складi механізованої піхоти на нових «Рателях», підтриманих приданими бронеавтомобілями Eland. Це спричинило низку затримок та ускладнень, оскільки чотириколісним «Еландам» бракувало мобільності, щоб утримувати темп «Рателів», і їх доводилося часто буксирувати з глибокого піску чи багнюки. Операція «Рейндір» ускладнювалася й тим, що на «Еландах» використовувалися бензинові двигуни, що вимагало окремого логістичного ланцюга відмінного від дизельних «Рателів»^[1].

Хоча PLAN майже не мала можливостей для ведення класичної війни, її часто підтримували союзники з кубинських та ангольських збройних сил, які вміли будувати добре укріплені оборонні позиції та мали важку бронетехніку. Включення приданих ескадронів Eland до механізованих піхотних підрозділів вважалося необхідним, оскільки вони несли 60-мм казнозарядні міномети або великі 90-мм гармати, які були кориснішими за 20-мм автоматичну гармату «Рателя» для ураження стаціонарних фортифікаційних споруд, окопаної піхоти та бронетехніки противника^[1]. Однак недоліки «Еланда» з точки зору мобільності та логістики змусили SADF замінити його новими варіантами «Рателя» з аналогічним озброєнням^[1]. Машина вогневої підтримки Ratel-90 використовувала башту від Eland із 90-мм нарізною гарматою, що вела вогонь звичайними осколково-фугасними та кумулятивними снарядами, тоді як мінометний transporter Ratel-60 оснащувався баштою від Eland із 60-мм мінометом^[1]. Невдовзі після цього був представлений третій варіант — Ratel Command, який виконував роль рухомого командного пункту. Ratel Command оснащувався додатковим радіообладнанням, гучномовцем та картографічними столами; його основним озброєнням був 12,7-мм кулемет^[8]. Ratel-81 був безбаштовим варіантом із 81-мм мінометом, встановленим у десантному відділенні. Останнім випущеним варіантом став Ratel ZT3, озброєний пусковою установкою для ПТРК ZT3 Ingwe^[1].

У 1979 році компанія Sandock-Austral представила Ratel Mk II, який отримав низку конструктивних змін для оптимізації машини під умови Південної Африки та підвищення механічної надійності^[1]. У 1985 році Ratel Mk II поступився місцем Ratel Mk III, який отримав нову систему охолодження та механізм автоматичного зведення для 20-мм автоматичної гармати^[1]. Виробництво припинилося у 1987 році, коли загалом було виготовлено 1381 одиницю «Рателів»^[6].

На момент прийняття «Рателя» на озброєння південноафриканське військове керівництво намагалося забезпечити міжвидову та тактичну інтеграцію родів військ на найнижчому рівні, використовуючи як стандартний загальновійськовий підрозділ бригадні або навіть батальйонні структури замість дивізій^[1]. У цих теоретичних бойових тактичних групах бронетанкові ескадрони та механізована піхота на «Рателях» мали об'єднуватися на рівні рот, що давало їм достатню гнучкість для спільних дій. Першою інтегрованою бойовою групою SADF стала Бойова група «Джульєтт» (Combat Group Juliet), яка розглядалася як ударний з'єднаний підрозділ для рейдів на бази партизанів та шляхи їхнього проникнення вздовж кордонів Південно-Західної Африки та сусідньої Анголи. Вона складалася з двох рот механізованої піхоти та ескадрону бронеавтомобілів Eland. Пізніше в бойових групах ескадрони Eland замінили на Ratel-90, які виконували ті ж самі завдання^[1].

«Рателі» складали основу колісних бойових груп SADF протягом більшої частини Південноафриканської прикордонної війни^[1]. Оскільки «Ратель» та більшість іншої бронетехніки SADF мали легке бронювання, південноафриканська механізована доктрина будувалася на таких тактичних прийомах, як стрімкий маневр, удари у фланг та введення противника в оману постійним перегрупуванням. У цьому відношенні SADF суттєво відрізнялися від західної доктрини БМП (яка обмежувала роль БМП підтримкою просування танків) та радянської доктрини (яка вимагала від БМП захоплення та утримання території за потреби)^[1]. Незважаючи на здатність діяти автономно, від бойових груп на «Рателях» не очікувалося утримання статичних позицій; їхнім головним завданням було переманеврувати підрозділ противника перед його знищенням за допомогою концентрованого вогню та маневру (так званої тактики «поясу вогню» — firebelt action). Ця доктрина ідеально підходила для безкраїх густолісистих просторів південної Анголи, що дозволяло південноафриканським силам здійснювати відволікаючі маневри та завдавати раптових ударів із несподіваних напрямків без передчасного викриття^[1]. Маневрена війна опиралася на швидкість і мобільність «Рателя», які максимально використовувалися для компенсації порівняно слабкого бронювання.

Характерною рисою Прикордонної війни була циклічність: у період щорічного сезону дощів спостерігалося зростання транскордонних проникнень і рейдів партизанів PLAN (переважно з території Анголи)^[1]. «Рателі» та інші колісні машини SADF ускладнювали свій рух у глибокому багна, а густа рослинність забезпечувала PLAN надійне укриття від патрулів. Сезон дощів у Південно-Західній Африці та південній Анголі тривав з лютого по квітень. Наприкінці квітня або на початку травня, коли найсильніші дощі припинялися, південноафриканські механізовані бойові групи розпочинали рейди у відповідь для захоплення або знищення бойовиків у їхніх зовнішніх притулках. Під час атаки «Рателі» шикувалися у бойові порядки у формі «клина» або «вістря стріли»: на кожному фланзі розміщувалися взвод Ratel-20 та взвод Ratel-90, командирські «Рателі» перебували в центрі, а решта машин рухалася в резерві позаду^[1]. Якщо механізована бойова група підсилювалася танками (як під час операції «Хупер» та операції «Пакер»), танки йшли в авангарді для зв'язування ворожої бронетехніки, тоді як Ratel-20 та Ratel-90 слідували поруч на флангах для придушення піхоти противника^[1]. Ratel-81, якщо вони були у складі, займали місце в центрі бойового порядку безпосередньо за командирськими машинами.

Однією з головних загроз для «Рателів» були замасковані бункери та заплутані системи траншей, побудовані навколо військових таборів PLAN та ангольських військ^[1]. Екіпаж «Рателя» міг випадково заїхати на дах бункера, який провалювався під вагою машини, знерухомлюючи її. Ще частіше «Рателі» потрапляли в оточення бійців PLAN після того, як застрягали у траншеях. Це вимагало їх евакуації за допомогою ремонтно-евакуаційних машин або інших «Рателів», часто під щільним вогнем^[1]. Навчальні табори PLAN захищалися зенітними установками ЗУ-23-2, які використовувалися для ведення вогню по наземних цілях із смертельними наслідками для знерухомлених екіпажів «Рателів».

На початку 1980-х років PLAN обачно перенесла свої навчальні табори ближче до об'єктів збройних сил Анголи, щоб скористатися захистом приданих ангольських бронетанкових та механізованих бригад^[1]. Це дало PLAN прямий доступ до логістичної та комунікаційної інфраструктури своїх місцевих союзників та експоненційно підвищило ризик рейдів SADF на ці табори. Військове керівництво SADF усвідомлювало це і створило низку імпровізованих протитанкових взводів із машин Ratel-90 для зв'язування ангольської бронетехніки за потреби. Під час операції «Протея» та операції «Аскарі» машини Ratel-90 зіткнулися з ангольськими танками Т-34-85, ПТ-76 та Т-54/55 із перемінним успіхом^[1]. Хоча Ratel-90 були здебільшого достатніми для протидії застарілим радянським танкам, вони обмежувалися посередньою дальністю ефективного вогню, застарілою системою управління вогнем та відсутністю стабілізатора основної гармати^[1]. Екіпажам «Рателів» часто доводилося маневрувати в корму та фланги танків, щоб знищити їх вогнем із задньої напівсфери. Це вимагало чіткої координації між командирами машин, які наводили один одного по радіо, поки не займали позиції для масованого залпу по відкритому борту чи кормі танка^[1]. Оскільки ангольські танкові екіпажі не мали змоги переманеврувати «Рателі», вони надавали пріоритет знерухомленню машин («mobility kill»). Поширеною тактикою був постріл під корпус «Рателя», що руйнувало диференціали на його мостах і робило машини нерухомими^[1]. Це позбавляло «Ратель» його найголовнішої переваги — швидкості — і робило його легкою здобиччю для інших танків.

Після операції «Аскарі» південноафриканські польові командири почали скаржитися на те, що від Ratel-90 вимагають виконання ролі легких танків замість задіяння за безпосереднім призначенням — вогневої підтримки піхоти. Це було порушенням південноафриканської механізованої та танкової доктрини. Як наслідок, у 1987 році SADF прийняли на озброєння самохідний протитанковий ракетний комплекс Ratel ZT3, спеціально розроблений як винищувач танків^[1]. Уперше його із значним успіхом застосували проти ангольських Т-54 під час операції «Модулер»^[1].

Припинення бойових дій з Анголою у 1989 році та об'єднання SADF у нові Сили оборони Південної Африки (SANDF) у 1995 році спричинили постійні скорочення оборонного бюджету, що призвело до зменшення кількості особового складу та техніки^[10]. Починаючи з 2005 року, щонайменше 354 «Рателі» були визнані надлишковими та продані^[11]. Більшість «Рателів», що залишилися на озброєнні, постраждали через обмежений бюджет SANDF на обслуговування та недостатню кількість кваліфікованого технічного персоналу.

Передбачалося, що у SANDF «Ратель» буде принаймні частково замінений новою восьмиколісною бойовою машиною піхоти Badger IFV. Однак роботи над цим проєктом були призупинені у 2024 році без постачання жодної машини. На тлі відтермінування проєкту Badger південноафриканські військові розглядають варіанти продовження терміну служби «Рателів», що залишилися в строю.

• : Камерун — 12^[12]
• : Центральноафриканська Республіка — 2^[13][14]
• : Джибуті — 16–20^[15]
• : Гана — 39^[16]
• : Йорданія — 321^[10]
• : Лівія^[10]
• : Марокко — 60^[10]
• : Руанда — 35^[16]
• : Сахарська Арабська Демократична Республіка^[17]
• : Сенегал — 26^[10]
• : Південно-Африканська Республіка — 534 у строю, 666 у резерві^[10]
• : Ємен^[10]
• : Замбія — 14^[11]

• SIBMAS — бельгійська колісна БМП, розроблена на основі прототипів «Рателя».
• Eland (бронеавтомобіль) — південноафриканський бронеавтомобіль, який часто діяв у парі з «Рателем».
• Buffel — південноафриканський бронетранспортер із захистом від мін.
• Список бойових машин піхоти

1. ↑ ^{а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав аг ад ае аж аи ак ал ам ан ап ар ас ат ау аф} Harmse, Kyle; Dunstan, Simon (23 лютого 2017). South African Armour of the Border War 1975–89. Oxford: Osprey Publishing. с. 6, 20—39. ISBN 978-1472817433.
2. ↑ ^{а б в г д} Steenkamp, Willem; Helmoed-Römer, Heitman (2016). Mobility Conquers: The Story Of 61 Mechanised Battalion Group 1978-2005. Solihull: Helion & Company. с. 29—33. ISBN 978-1-911096-52-8.
3. ↑ ^{а б в г д} Camp, Steve; Helmoed-Römer, Heitman (2014). Surviving the Ride: A pictorial history of South African Manufactured Mine-Protected vehicles. Pinetown: 30 Degrees South. с. 160—180. ISBN 978-1928211-17-4.
4. ↑ ^{а б в г д} Foss, Christopher F. (2000). Jane's Tanks and Combat Vehicles Recognition Guide (вид. 2000). Harper Collins Publishers. ISBN 978-0-00-472452-2.
5. ↑ Ogorkiewicz, Richard (2015). Tanks: 100 Years of Evolution. Oxford, UK: Osprey Publishing. с. 220–225. ISBN 9781472806703.
6. ↑ ^{а б} Military Matters: Sandstone's Ratel 90 (PDF). Sandstone Estates. 2018. Архів оригіналу (PDF) за 10 березня 2018. Процитовано 10 березня 2018.
7. ↑ ^{а б в г д е} Chant, Christopher (1987). A Compendium of Armaments and Military Hardware. New York: Routledge & Kegan Paul. с. 53–54. ISBN 0-7102-0720-4.
8. ↑ ^{а б в г д е ж и к л м н п р} Heitman, Helmoed-Römer (1988). South African Arms and Armour - A concise guide to armaments of the South African Army, Navy, and Air Force. Struik Publishers. с. 48—54. ISBN 0-86977-637-1.
9. ↑ Foss, Christopher F. (2001). Jane's Armour and Artillery (вид. 2002). Macdonald and Jane's Publishers Ltd. с. 515—517. ISBN 978-0710623096.
10. ↑ ^{а б в г д е ж} International Institute for Strategic Studies (2016). The Military Balance 2016. Routledge. ISBN 978-1857438352.
11. ↑ ^{а б} Trade Registers. SIPRI. Архів оригіналу за 14 квітня 2010. Процитовано 16 серпня 2026.
12. ↑ De Cherisey, Erwan (13 червня 2016). Cameroon's BIR operates Ratel armoured vehicles. London: Jane's Information Group. Архів оригіналу за 22 лютого 2016. Процитовано 29 вересня 2016.
13. ↑ In Central African Republic, a conflict that is early, bloody and neglected. The Washington Post. 1 січня 2014.
14. ↑ Central African Republic: Seleka rebels display heavy weaponry. The Telegraph. 24 березня 2013.
15. ↑ International Institute for Strategic Studies (2021). The Military Balance 2021. Т. 121. Routledge. с. 462.
16. ↑ ^{а б} Wezeman, Pieter (2011). South African Arms Supplies to Sub-Saharan Africa (PDF). Stockholm: Stockholm International Peace Research Institute. Архів оригіналу (PDF) за 18 березня 2018. Процитовано 18 березня 2018.
17. ↑ SADR military parade in Tifariti. 2018.