Аюттхая (королівство)

Аюттхая
Прапор Герб
Дата створення / заснування	1350
Названо на честь	Аюттхая
Офіційна мова	тайська мова
Столиця	Historic City of Ayutthayad
Форма правління	феодальна монархія і абсолютна монархія
Замінений на	Тхонбурі (королівство)
Мова комунікації	тайська мова
Час/дата припинення існування	7 квітня 1767
Офіційна релігія	Тхеравада, католицтво і іслам
Аюттхая у Вікісховищі

Аюттхая, Аютая (тай. อาณาจักร อยุธยา, RTGS: Anachak Аюттхая, також Ayudhya, [ʔaːnaːtɕ͡àk ʔajúttʰajaː]) — місто та однойменне сіамське королівство, що існувало в 1351—1767. За весь час Аюттхаєю правили 35 королів. Основним конкурентом Аюттхаї була Бірма. За 417 років тайці відбили 23 бірманські навали. У 1767 році бірманці вторглися у королівство і зруйнували столицю, припинивши існування країни.

Назва Аюттхая походить з мови санскрит. Айодгйа — таку назву мала столиця давньоіндійської держави Кошала, батьківщини бога Рами, описаного у поемі «Рамаяна». У китайських джерелах відоме як Сіань^[1].

Сучасні вчені стверджували, що Аюттхая була важливим торговим центром з XI століття або принаймні за кілька століть до 1351 року^[1]. Археологічні знахідки виявили докази існування будівель на острові Аюттхая до XII століття. Було виявлено черепки кераміки, які датуються ще 1270-ми роками. Деякі храми на схід від Аюттхаї, біля острова, існували до традиційного заснування королівства в 1351 році^[2]. Зафіксовано місто Айотхая Сі Рам Тхеп Накхон (тай. อโยธยาศรีรามเทพนครкод: tha підвищено до кода: th ), як зазначено в Тайській хроніці «Пхраратчафонгсавадан Нуеа» (Королівська хроніка Півночі)^[3]. За легендою першим королем міста-держави був Нарай I^[4]. У давніх тайських джерелах першим згадується ім'я короля Утхонга II, який правив з 1205 по 1253 рік^[5].

Аюттхая, на думку дослідників, була подальшим продуктом злиття чотирьох різних портових міст-держав (муанг) вздовж Нижнього басейну Чаопхрая: Лопбурі (Лаво)^[6], Супханбурі, Аюттхая та Пхетчабурі. Найдавніші письмові згадки про Аюттхаю в китайських хроніках свідчать про те, що китайський чиновник втік до Аюттхаї у 1282/1283 роках. Сіань вперше відправив посольство до династії Юань у 1292 році, після чого Юань запросив ще одне посольство^[7]. Одним із найдавніших іноземних джерел, що згадують Аюттхаю, є тексти Дайв'єту, складені за часів правління Лі Ань Тонга, згідно з якими у 1149 році купці з королівства прибули до Хайдонга і попросили дозволу торгувати та створити торговий пост у Юньтуні^[8]. Місто-держава також надсилала данину Дайв'єту у 1182 році^[9] та 1334 році^[10]. У 1313–1315 роках намагалася анексувати Тямпу, але зазнала невдачі через підкріплення з Дайв'єу^[11].

Існування Айотхаї Сі Рам Тхеп Накхон також згадується в бірманській хроніці «Хманнан Язавін», де згадуються воїни Гьван, нащадки племені тай-юан^[12], що вирушили до монського царства Татон у 1056 році^[13]. У Малайських анналах (Sulalatus Salatin) та «Історії Малайського царства Патані» (Sejarah Kerajaan Melayu Patani) йдеться, що до 1160 року сіам-тайці Аюттхаї (тай-шани або сіам-аслі, буквально «корінні сіамці») мігрували на південь і проникали далеко на Малайський півострів^[14][15].

Згідно з королівськими хроніками Аюттхая заснована у 1350 після того як сусіднє місто Лопбурі спустошила епідемія натуральної віспи. Король У Тон (Раматхібоді I) подорожував з військом і знайшов острів, оточений рисовими полями та річками, що давали вихід на море. Тут він 4 березня 1351 року заснував нову столицю^[16].

До 1490-х років Аюттхая постійно відправляла війська на Малаккській півострів і вимагала данини від малайських князівств до Темасека і Суматри. Втім перебіг цих походів достеменно невідомий, оскільки Рання Аюттхая не вела обліку, і її рання династична хронологія, ймовірно, вигадана пізнішими елітами Аюттхаї, які писали свої історії: рання хронологія в палацових хроніках не корелює з хроніками храму Аюттхаї та китайськими придворними хроніками^[17]. На заході наприкінці XV століття Аюттхая боролася за захоплення міст Тавой, Мергі, Тенассерім і Мартабан. У 1430-х роках напала на Ангкор, але не розграбувала місто, хоча Аюттхая все ж таки призначила недовговічного маріонеткового правителя^[2][18].

Політика ранньої Аюттхаї характеризувалася суперництвом між двома династіями: династією Утонг, що базувалася на Лопбурі (Лаво), та династією Супханнабхум, що базується на Супханбурі. Традиційні наративи стверджували, що Аюттхая завоювала Сукхотай, Ангкор тощо, але більш сучасні наративи стверджують, що процеси, які призвели до розширення Аюттхаї, були процесом політичного злиття та консолідації між містами на вершині півострова та повільним підйомом вгору по басейну річки Чаопхрая до Північних міст^[2][19]. Правління короля Боромотрайлоканата стало піком цього злиття міст-держав, племен та Сукхотай, будучи нащадком поколінь змішаних шлюбів між ними.

Втім в подальшому відбувається протистояння з іншою тайською державою — Ланна. Війна з нею почалася у 1441 році й точилася до 1474 року. Вона переважно йшла за верхню долину річки Чао Пхрая. Боромотрайлоканат переніс свою столицю до Пхітсанулока. Зрештою у цій війні перемогу здобула Аюттхая^[20].

Сферу впливу Аюттхаї вниз по півострову оскаржував Малаккський султанат. Аюттхая розпочала кілька невдалих завоювань проти Малакки, яка була дипломатично та економічно зміцнена військовою підтримкою імперії Мін, адмірал якої Чжен Хе створив оперативну базу в портовому місті, зробивши його стратегічною позицією. Під цим захистом Малакка процвітала, стаючи одним із головних ворогів Аюттхаї до захоплення Малакки португальцями 1511 року^[21].

Зростання багатства Аюттхаї призвело до початку хронічної боротьби за спадкоємність трону Аюттхаї. Через відсутність стабільного закону про спадкоємність, починаючи з XV століття, особливо за панування Маха Чаккрапхата, «губернатори» або могутні сановники, які претендували на свої заслуги, збирали війська та рушили на столицю, щоб просувати свої претензії, що завершилося кількома кривавими переворотами^[22]. Насамперед була запеклою боротьба клану Супханбурі зі знаттю Сукхотай^[18].

Починаючи з середини XVI століття, королівство зазнавало неодноразових нападів держави Таунгу. Війна 1547–1549 року призвела до невдалої бірманської облоги Аюттхаї. Друга облога (1563–1564), яку очолив король Баїннаун, змусила короля Маха Чаккрафата здатися в 1564 році. Королівську родину було перевезено до Пегу, замість якого було поставлено сина Махінтхратхірата, що став васалом^[23][24]. У 1568 році Махінтратірат повстав, коли його батькові вдалося повернутися з Пегу буддійським ченцем. Наступна третя облога 1569 року призвела до падіння Аюттхаї. Баїннаун поставив на трон Маха Таммарачу, започаткувавши династію Сукхотай>^[25]

У травні 1584 року, менш ніж через три роки після смерті Баїннауна, упараджа (спадкоємець) Наресуан проголосив незалежність Аюттхаї. Ця проголошення призвела до неодноразових вторгнень імперії Таунгу проти Аюттхаї, які тайці відбили атаки, що зрештою завершилося дуеллю слонів між королем Наресуаном та спадкоємцем Мінгісва в 1593 році під час четвертої облоги Аюттхаї, в якій Наресуан вбив Мінгі Сва^[26], хоча існування цієї битви було оскаржено сучасними вченими^[27]. Пізніше того ж року війна знову спалахнула, коли Аюттхая вдерлася до Таунгу, спочатку захопивши провінцію Танінтар'ї, а пізніше міста Моулмейн та Мартабан у 1594 році.

1600 року Аюттхая стикнулася з М'яу-У за право володіти Пегу та гирлом річки Іраваді, в якій Аюттхая зазнал невдачі й її війська відступили до себе. У 1613 році, після того, як король Анаукпетлун відродив Таунгу, бірманці вторглися на території, що утримувалися сіамцями, в провінції Танінтар'ї, та захопили Тавой. У 1614 році бірманці вторглися до Ланна, яка на той час була васалом Аюттхаї. Боротьба між бірманцями та тайцями тривала до 1618 року, коли договір поклав край протистоянню. За нею Таунгу Аюттхая відмовилася від зверхності над Ланною на користь Таунгу. Натомість зберегла контроль над південним Танінтарі (на південь від Тавою).^[28][26].

Припинення війни близько 1600 року змінилося тривалим періодом миру та торгівлі, починаючи з правління Екатотсарота. Португальське та голландське завоювання Малакки спонукало азійських торговців обходити Малакку, перетинаючи маршрут перевезення посередині півострова, контрольований Аюттхаєю. Тому остання стала прибутковим посередником у торгівлі між імперіями Османів, Сефевідв, Великих Моголів та Мін (потім Цін). Королі та знать звернулися до полювання, торгівлі та конкуренції за трон із припиненням війн^[2]. Водночас посилюються взаємодія з Голландською Ост-Індською компанією, Португальською колоніальною імперією та сьоґунатом Токуґава (через кораблі Червоної печатки).

Цей період Аюттхаї також характеризується появою торговельного абсолютизму, коли король мав фактичну монополію на всі доходи королівства, дозволяючи йому будувати нові храми та палаци, проводити церемонії та огортати монархію ритуальним містицизмом. Король мав право призначати губернаторів міст у внутрішньому Аюттхая муанг (містах), а також призначати міністрів, відповідальних за уряд. Проте усе це зробило ціль престолу набагато прибутковішою та винагороджувальнішою, ніж раніше. Іноземці, через відсутність зв'язків у королівстві, часто ставали визначними чиновниками при дворі Аюттхаї в цей період, зокрема найманці на чолі з Ямадою Нагамасою^[29].

Сонгтам втратив сюзеренітет над Камбоджею та Тавоєм^[30], вигнав португальців, та розширив зовнішньоторговельні зв'язки з Англійською і Французькою Ост-Індськими компаніями^[31]. Але після його смерті 1628 року почалася боротьба за владу, в якій фактичну владу перебрав Прасат Тхонг^[32]. 1629 року він повалив династію сукхотай, заснувавши власну. 1630 року було вигнано японських найманців, що призвело до розриву дипломатичних і економічних відносин із сьоґунатом Токугава^[33].

1656 року після смерті Прасат Тхонга почалася боротьба за владу, в якій за підтримки голландських, перських і японських найманців переміг Нарай^[34]. Він найбільше розширив політичну, культурні та торгівельні зв'язки як з азійськими державами, так і європейських компаніями. Посилення держави спонукала Нарая спробувати захопити Ланну. Але у війні 1662—1664 років проти Таунгу він зрештою зазнав невдачі^[35].

За цим починається посилення французьких торгівців і зменшення привілеїв голландців і англійців^[36]. Також встановлюються дипломатичні відносини з Папським престолом, підтримка французьких єзуїтів. Нарай також здав в оренду французам порти Бангкока та Мергі, а також включив до своєї армії багатьох французьких командирів, щоб навчати її західній стратегії та контролювати будівництво фортів європейського зразка^[37]. Протягом цього часу Нарай відмовився від столиці Аюттхаї заради нового палацу, спроєктованого єзуїтами, в Лопбурі^[38]. Водночас посилюється поширення ісламу через пеських найманців, торгівців з Макасару. 1686 року останній намагалися захопити владу, поставивши на трон мусульманина, але заколот було придушено^[39]. 1687 року відбулася війна з Англійською Ост-Індською компанією, що намагалася повернути свій вплив. 1688 року командувач слонового корпусу Петрача здійснив заколот, захопив владу і заснував власну династію. . Король Петрача майже одразу повернув Мергі з-під контролю Франції та розпочав ключову облогу Бангкока, яка завершилася офіційним відступом французів із Аюттхаї. Втім багато губернаторів провінцій Петрачі відмовилися визнати його правління законним, і повстання прихильників покійного Нарая тривали багато років^[40]. Найважливішою зміною стала відмова продовжувати закордонні посольства Нарая. Петрача натомість вирішив скасувати більшість рішень Нарая та закрив Аюттхаю майже для всіх форм взаємодії з Європою, окрім голландців^[41].

Між 1688 і 1767 роками відбувалася постійна боротьба за владу. Трон став настільки потужним і прибутковим джерелом багатства протягом 150 років процвітання, що багато королівських осіб плекали амбіції захопити престол. Корупція процвітала через економічне процвітання. Купівля посад і хабарництво за політичні посади стали звичайним явищем^[42].

За правління короля Тхайса та його наступника Боромакота після кількох років кривавої боротьби за трон королівство вступило в період процвітання, який тривав близько півстоліття. Були прориті нові канали (кхлонг), побудовані храми (ват), і багато кораблів змогли залишити верфі Аюттхаї. Мистецтво та поезія особливо процвітали за Боромакота. У цей період зароджується також лакхонська драматургія. Боромакот також був покровителем релігій, настільки, що історики називають цей період «золотим віком». У зовнішньополітичному плані почалося суперництво з Дайв'єтом за панування в регіоні, що тривало до кінця існування Аюттхаї. У 1707 році відбувся фактичний поділ Лаосу, а інтереси Дайв'єту та Аюттхаї також зіткнулися в Камбоджі. Проте можливості Аюттхаї були обмежені через слабкість центральної влади. Знатним родинам країни все більше вдавалося контролювати своїх підданих у приватних інтересах. Це призвело до нестачі робочої сили з боку королів і підірвало їхню владу. Це пояснює миролюбність королів у Золотий вік, які не скористалися занепадом Таунгу і створенням Відродженого Гантаваді^[43].

Підтримка монської держава Відроджене Гантаваді у 1757—1758 роках призвело до протистояння з бірманською державою Конбаун. Володар останньої Алаунпая атакував Аюттхаю в середині 1759 року, завоювавши Тенассерім, пройшовши через перевал Сінгхон і атакуючи на шляху до північно-західної околиці самого міста Аюттхая на початку 1760 року^[44]. Аюттхая не була готова до війни.  Тривала відсутність зовнішніх загроз зробили традиційну систему військового обов'язку марною та неефективною. Брак робочої сили підірвав оборонну систему. На щастя, настав підступний сезон вологих дощів, що змусило бірманців відступити.

Після відступу бірманців Аюттхая мало що зробила для покращення чи реформування власної армії. Король Екатхат більше уваги приділяв придушенні заколотів та змов^[45]. 1765 року конбаунський володар Сінб'юшин рушив проти Аюттхаї. Дві ворожі армії захопили західну і північну частини королівства до листопада того ж року^[46]. У січні 1766 року почалася облога столиці держави. Запекла оборона тривала до 7квітня 1767 року, коли Аюттхаю було захоплено бірманцями, що зруйнували столицю. За оцінками, 200 000 мешканців загинули під час війни, а від 30 000 до 100 000 осіб, включаючи представників правлячої династії та тисяч придворних, були масово депортовано до Ави та її околиць^[47]. Королівство Аюттхая перестала існувати.

У середині XV ст. королівство включало у себе майже всі території сучасного Таїланду. У 1685 році населення столиці досягає одного мільйона людей, що жили переважно на човнах у широкій системі каналів та річок. Для порівняння Лондон на той час мав удвічі менше населення.

Загальна чисельність населення була невеликою, оцінювалася лише в 2,2 мільйона близько 1600 року^[48].

Рання державна структура Аюттхая була конфедеративною, орієнтованою на море, що більше відповідала малайським державним структурам Приморської Південно-Східної Азії, ніж державам у глибині країни, таким як Сукхотай і північні тайські міста-держави^[2]. Цілісність клаптикової структури міст раннього королівства Аюттхая підтримувалася значною мірою завдяки сімейним зв'язкам за системою мандали^[49]. Ма Хуань описував правителя Аюттхаї як монарха, одягненого в штани із золотою обробкою, який їздить верхи на слоні, оглядаючи місто з одним супроводжуючим, та правителя, який живе у скромній на вигляд резиденції. Їхні стосунки з іншими містами були статусом перших серед рівних. Ранні правителі повинні були збалансувати свої інтереси з інтересами своїх міст-васальних держав. Король призначав принца або родича правителем міста, а місто, яким правив принц, називалося муанг лук луанг (тай. เมืองลูกหลวงкод: tha підвищено до кода: th ). Кожен правитель міста присягав на вірність королю Аюттхаї, але також зберігав певні привілеї.

Владу монарха (чакрапхата) було централізовано, з XVII ст. утворилася абсолютна монархія, а Бороматрайлоканат провів своєрідну церемонія коронації, першу в історії Аюттхаї^[20]. Церемонію коронації проводили брагмани, оскільки індуїстський бог Шива був «володарем всесвіту». Король мав найвищий обов'язок захисника народу та знищувача зла. Згідно з буддизмом, король також вважався бодхісаттвою. Одним з найважливіших обов'язків короля було будівництво храму або статуї Будди як символу процвітання та миру^[50]. Для місцевих жителів іншим аспектом королівської влади була аналогія «Володаря землі» або «Того, хто править Землею» (Пхра Чао Пендін). Згідно з придворним етикетом, для спілкування з королівською родиною або про неї використовувалася особлива мова — рачасап (санскрит. «королівська мова»)^[51].

Було впроваджено посаду упараджа (на кшталт спадкоємця трону), яку зазвичай обіймав старший син або рідний брат короля. На практиці існував невід'ємний конфлікт між королем і упараджею^[52]. На практиці будь-який член королівського клану чоловічої статі (зазвичай брати та сини покійного короля) міг претендувати на трон Аюттхаї для себе та перемогти, перемігши всіх своїх суперників. Більше того, групи знаті, іноземних купців та іноземних найманців активно об'єднувалися навколо своїх бажаних кандидатів у надії отримати вигоду від результату кожної війни за спадкоємство^[53].

Уряд було інституціоналізовано за короля Боромотрайлоканата в результаті його реформ, оприлюднених у законі 1455 року, який став основою законодавства Аюттхаї на весь час її існування та продовжував бути «конституцією» Сіаму до 1892 року, хоча й у змінених формах.

Центральний уряд перебував під пануванням системи Чатусадом (тай. จตุสดมภ์код: tha підвищено до кода: th , «Чотири стовпи»), в якій двір очолювали два перших міністри: самуханайок (สมุหนายก, цивільний) з титулом «чаопхрая чаккрі чі-онгкхарак», та самухакалахом (великий командувач сил, що контролював цивільні та військові справи) з титулом чаопхрая маха сенабоді. Під керівництвом самуханайока красуанг махаттай (міністерство внутрішніх справ), якому підпорядковувалися 4 міністерства (кром): столичне міністерство (กรมเวียง – крома-віанг, також กรมเมือง крома-муеанг або кром накхонбан, очолюване пхрайя Йоммаратом, відповідальним за питання, що стосуються столиці, такі як поліція, в'язниці тощо); міністерство скарбниці (กรมพระคลัง – кром пхракхланг або кром косатібоді), очолюване пхрайя сітхамматіратом, яке одночасно керувало фінансами імперії та статками короля); міністерство сільського господарства. (กรมนา — крома-на або кром-пхра касетратхібоді на чолі з пхрая пхонтатхеп (พระยาพลเทพ), який наглядав за виробництвом продуктів харчування та орендою землі), палацове міністерство (กรมวัง — крома-ванг або кром тхаматхікон) на чолі з пхрайя тамматібоді (พระยาธารมาธิบดี), яке відповідало за королівське господарство та судову систему). Їхні очільники носили титул косатхібоді. Самуханайок одночасно отримав звання «Головного міністра» (Акхарамахасенабоді) з цивільних справ, таким чином займаючи посаду пріоритету над такими підпорядкованими міністерствами:

Місцева адміністрація провінцій була структурована аналогічно центральному уряду; однак провінції були поділені на чотири класи, причому провінції четвертого класу межували зі столицею.

Губернаторства були основними шляхетськими посадами з кількома типами посад залежно від важливості міста. Кожне місто мало відповідний шляхетський титул^[54]. Йоккрабат був чиновником палацової адміністрації, призначеним для проживання в провінційних містах і нагляду за правовими справами. Це була давня офіційна посада адміністративного значення. Йоккрабат діяв як представник короля в юридичних питаннях, наглядаючи за судовими рішеннями та звітуючи про поведінку губернаторів і чиновників. У деяких контекстах офіс функціонував подібно до голови провінційного суду та заступника губернатора^[55].

У регіонах король посилав не «правителів», а «губернаторів» для управління містами. Міста перебували під керівництвом губернаторів, які походили зі знаті, а не правителів з привілеями, як це було раніше. У XVII столітті монархи могли часто призначати немісцевих жителів губернаторами міст і селищ, контрольованих Аюттхією, щоб запобігти конкуренції з боку своєї знаті. До кінця існування Аюттхаї столиця мала сильний вплив на державні утворення в нижній частині рівнини Чаопхрая, але поступово послаблювала контроль над державними утвореннями, що далі від столиці в Аюттхаї^[42]. Була встановлена «Ієрархія міст», і міста було організовано за чотирма рівнями. Великі міста вищого рівня мали владу над містами другого або нижчого рівня.

Реформи короля Боромматрайлоканата поставили короля в центр сильно стратифікованої соціальної та політичної ієрархії, яка поширювалася по всьому царству. Зрештою король був визнаний земним втіленням Шиви чи Вішну і став священним об’єктом політико-релігійних культових практик, які здійснювалися королівськими придворними брахманами, частиною буддистської придворної свити. У буддистському контексті девараджа (божественний цар) був бодхісаттвой. Віра в божественне царювання переважала у XVIII столітті, хоча до того часу її релігійні наслідки мали обмежений вплив. У систему титули тайської знаті були оформлені під час Аюттхаї XIV–XVIII ст. Склалися дві системи титулів.

Нижчі короля розташовувалася група, що складалася з членів королівської родини, яка була доволі великою. Система титулів у королівській сім'ї, окрім завдання впорядкувати цей складний споріднений соціум, який називався «внутрішній палац», була реальним механізмом, який формував, ранжував і скорочував клас придворної спадкової знаті. При короля Боромотрайлоконате титули в королівській, сім'ї були закріплені юридично в прийнятому в 1450 році «Кот Монтієн Бан» («Палацовому законі»), де поряд з іншими положеннями встановлювалися ранги для всіх груп королівської родини (Мом Рачавонг, Мом Луанг, на Аюттхая, Мом Чао). Придворні титули передавалися у спадок дітям по низхідній лінії протягом п'яти поколінь. Далі їхні нащадки ставали простолюдинами, залишаючись у своїй частиною вищого суспільства як нащадки королів.

За ними йшов стан знаті (кхуннанг). Аристократи (чаонай) поступово ставали придворними (อำมาตย์) і правителями-данниками менших міст. Вони поділялися за титулами: чаопхрая (เจ้าพระยา, особливо шанованих осіб називали сомбет чаопхрая і призначали королем), прайя (พระยา); ок'я (ออกญา), пхра (พระ), луанг (หลวง), кхун (ขุน), муен (หมื่น), пхан (พัน), най (นาย). Згодом викоремилася столична аристократія (муннай), яку було звільнено від податків.

Система сакдіна (сакна) була подібною до феодалізму, за якої монарх надавав контроль над землею своїм підданим, від шляхти до простолюдинів^[56]. Право власності на землю належало старості, який тримав її від імені громади, хоча селяни-власники користувалися землею, доки вони її обробляли^[57]. Основною одиницею соціальної організації була сільська громада, що складалася з розширених родин. Розмір наділу кожного чиновника визначався кількістю простолюдинів (пхраїв), якими він міг командувати для його обробки, підданих чаонай називали пхрайсом. Кількість робочої сили, якою міг розпоряджатися певний староста або чиновник, визначала його статус відносно інших в ієрархії та його багатство. На вершині ієрархії король, який символічно був найбільшим землевласником королівства, теоретично розпоряджався послугами найбільшої кількості пхраїв, яких називали пхраї луанг («королівські слуги»), які сплачували податки, служили в королівській армії та працювали на коронних землях протягом 6 місяців щороку^[58]. Зазвичай їм заборонялося залишати своє село, за винятком виконання службових обов'язків у барщині або військової служби.

Члени королівської родини мали від 500 до 100 тис. раї (1 раї дорівнювалася 16 ар, або 1600 м²); аристократи — від 400 до 10 тис. раї; буддистські монастирі — від 100 до 2400 раї; вільні громади —від 10 до 25 раї; раби — 5 раї.

Раматхібоді II запровадив систему барщини, за якою кожен вільний чоловік мав бути зареєстрований як прай (слуга) у місцевих чаонай (เจ้านาย). Над пхраєм стояв най (นาย) або муаннай («пан»), який відповідав за військову службу, барщину на громадських роботах та на землі чиновника, до якого він був призначений. Пхрайсуай (ไพร่ส่วย) виконував трудові зобов'язання, сплачуючи податок. Якщо він вважав примусову працю під його най огидною, він міг продати себе як тхата (ทาส, «раба») більш привабливому найу або чаонаю, який потім сплачував винагороду за втрату барщини^[57].

Поза цією системою певною мірою перебували сангха (буддійська чернеча громада), до якої могли приєднатися всі стани чоловіків, та китайці, що проживали за кордоном. Китайці не були зобов'язані реєструватися на барщину, тому вони могли вільно пересуватися королівством за бажанням та займатися торгівлею. До XVI століття китайці контролювали внутрішню торгівлю Аюттхаї та зайняли важливі місця на цивільній та військовій службі. Більшість цих чоловіків брали собі дружин тайок, оскільки мало жінок залишали імперію Мін та Цін, щоб супроводжувати чоловіків^[57].

На початку XV століття, китайці описували Аюттхаю як галасливе портове місто, чоловіки якого практикували бій на воді, а справи повсякденного життя вирішували жінки^[20].

Утонг відповідав за складання «Дхармашастри» — правового кодексу, заснованого на індуїстських джерелах та традиційних тайських звичаях. «Дхармашастра» залишалася інструментом тайського права до кінця XIX століття.

Армія була організована в невелику регулярну армію чисельністю кілька тисяч осіб, яка захищала столицю та палац, і набагато більшу армію воєнного часу, що базувалася на призовниках. Військова повинність базувалася на системі прай (включаючи прай луанг та прай сом), яка вимагала від місцевих вождів постачати заздалегідь визначені квоти людей зі своєї юрисдикції на основі чисельності населення під час війни. Ця базова система військової організації залишалася практично незмінною до раннього періоду Раттанакосін.

Основна зброя піхоти складалася переважно з мечів, списів, лука та стріл. Піхотні підрозділи підтримувалися кавалерією та корпусами слонів. У 1500 році португальці зазначили, що в Аюттхаї було 100 слонів, а через 50 років — 50 000 слонів.

Кодекси палацового права за часів Боромотрайлоканату стали прикладом новознайденої уваги до війни, посилаючись на низку винагород за кількість обезголовлених ворогів^[2].

Основу становили сільське господарство і торгівля. З XIII lj XV століття у вирощуванні рису відбулися зміни. У високогір'ї, де кількість опадів доводилося доповнювати системою зрошення^[59] для контролю рівня води на затоплених полях, тайці сіяли клейкий рис, який досі є основним продуктом харчування в географічних регіонах півночі та північного сходу. Але в заплаві Чао Пхрая селяни звернулися до іншого сорту рису – так званого плаваючого рису, тонкого, неклейкого зерна, завезеного з Бенгалії, – яке росло достатньо швидко, щоб встигати за підняттям рівня води на низинних полях^[60]. Новий сорт ріс легко та рясно, створюючи надлишок, який можна було дешево продати за кордон. Таким чином, Аюттхая, на південному краю заплави, стала центром вирощування рису, що не лише забезпечував населення, а й вивозився за кордон. Хоча рису в Аюттхаї було багато, експорт рису час від часу заборонявся, коли наставав голод через стихійне лихо або війну. Рис зазвичай обмінювали на предмети розкоші та озброєння у західних жителів, але вирощування рису здійснювалося переважно для внутрішнього ринку, а експорт рису був явно ненадійним. Економіка Аюттхаї швидко занепадала у XVIII столітті, поки бірманське вторгнення не спричинило повний крах держави і економіки держави.

Корисні копалини в королівстві траплялися рідко, за винятком олова з Пхукета (раніше відомого як Джункцейлон) та Накхонсітаммарат (раніше відомого як Лігор), яке було дуже популярним як у азійських, так і в європейських торговців^[61].

У XVII столітті була жвава торгівля з європейцями. Аюттхая була дружньою стосовно іноземних торгівців, у тому числі китайців, в'єтнамців, індоаріїв, японців і персів, а з 1511 року португальців^[62], за якими — іспанців, голландців (з 1597 року отримали привілей в торгівлі рисом) і французів, що дозволило їм створити села поза стінами столиці, яка також називалася Аюттхая. У XVI сторіччі іноземні торгівці описували його як одне з найбільших і найбагатших міст на Сході. Двір короля Нарая (1656—1688) мав тісні зв'язки з двором короля Франції Луї XIV, чиї посли порівнювали місто за розміром і багатством із Парижем. За цим посольство було відправлено до Гааги. Голландським та англійським торговим компаніям було дозволено створювати фабрики^[63].

Торгівля з іноземцями, головним чином голландцями, досягла свого піку в XVII столітті. У 1664 році вони застосували силу, щоб домогтися укладення договору, який надавав їм екстериторіальні права, а також вільніший доступ до торгівлі. Аюттхая стала головним місцем для торговців з імперії Мін та Японії. З кінця XVII ст. після вигнання французів і англійців основними торгівцями стали китайці, але й Голландська Ост-Індська компанія зберегла свої позиції^[64][65].

Європейські купці обмінювали свої товари, головним чином сучасну зброю, таку як гвинтівки та гармати, на місцеві продукти з внутрішніх джунглів, такі як сапанове дерево, агарове дерево (для виготовлення ладану), пахощі, оленячі шкури, бензойну смолу та рис; китайські — слонова кістка, роги носорогів, сіль, сушену риби, араку та овочі^[66]. З Аюттхаї до Японія вивозився китайський шовк, а оленячі шкури, саппанове дерево, скотові та акулячі шкуи, які використовувалися для виготовлення своєрідної шкіри для рукояток та піхов японських мечів^[67].

Офіційно використовувалися мушлі каурі, пракаб (монети з випаленої глини) та под дуанг (зі срібла у формі бруска, зігнутого в округлу форму, і тиснулися певними мітками, випускався відповідно до системи ваги бахт, відомої як тікаль). Останній було запозичено з держави сукхотай у XV ст. й був стандартним засобом обміну з початку до падіння Аюттхаї.

Основною релігією Аюттхаї був буддизм Тхеравади. Важливим джерелом є «Збірник королівських запитань» (тайськ. ประชุมพระราชปุจฉา), що складено тайською мовою. В нього задокументовано бесіди на релігійну тематику між королями від Нарая Великого до падіння Аюттхаї (потім продовжено королями династії Чакрі) та вищим буддистським духовенством сангхи. Кожен із сформульованих монархом питань отримує докладну відповідь (зазвичай з опорою на священні тексти) від представників духовенства. Питання мали переважно богословський характер.

Проте багато елементів політичної та соціальної системи були запозичені з індуїстських писань і проводилися жерцями-брахманами^[68]. Багато районів королівства також практикували буддизм Махаяни, іслам^[69] та християнство під впливом французьких місіонерів^[70].

Також зберігалися народні вірування (сатсана пхі), насамперед поклоніння духам. Пхі (ผี) — це духи будівель або територій, природних місць або явищ; вони також є духами предків, які захищають людей, або можуть також включати злих духів. Пхі, які є божествами-охоронцями місць або міст, відзначаються на фестивалях зі спільними зібраннями та пропонуваннями їжі. Духи проходять через увесь тайський фольклор^[71]. Вважалося, що пхі впливають на природні явища, зокрема на хвороби людини, тому бачі (релігійні церемонії) стали важливою частиною ідентичності людей та релігійного здоров'я протягом тисячоліть. Оселі духів були важливим народним звичаєм, який використовувався для забезпечення балансу з природним та надприродним світом.

У житті та культурі тайців Аюттхаї слон був надзвичайно важливим – це і помічник, і священна тварина, релігійний символ, неодмінний персонаж культури. Особливе місце у житті займав білий слон. Будь-який білий слон, виявлений у дикій природі, обов'язково передавався королю. Білий слон був символом королівської влади. Якщо у королівстві був білий слон, вважалося, що країні судилося благополуччя, процвітання та щастя. Білий слон – це елемент престижу та приналежність короля.

Королівська традиція подорожей у Королівській процесії на баржах сягає епохи Аюттхаї. Вона продовжувалася та зберігалася в пізніші епохи, до початку XXI ст. Епічна поема «Ліліт Пхаюхаятра Пхетпхуанг» надає детальний опис королівських процесій епохи Аюттхаї. Вона заснована на спогадах про події, свідками яких стали під час пізнього періоду Аюттхаї^[72].

Тайська мова спочатку використовувалося лише елітою, тоді як інші стани по всій дельті Чаопхрая розмовляли сумішшю монської, кхмерської та тайської мов. Португалець Томе Піреш на початку XVI століття описав, що мова мешканців Аюттхаї схожа на мову монів Пегу^[73]. До пізнього періоду тайська мова поступово вийшли за межі вищих станів і були прийняті багатьма місцевими жителями по всьому королівству^[74].

Кхмерська мова була ранньою престижною мовою двору Аюттхаї, поки її не витіснила тайська мова^[75]. Втім нею все ще постійно розмовляла кхмерська громада, яка проживала в Аюттхаї. У королівстві розмовляли багатьма варіантами китайської мови, причому китайці стали значною меншиною в королівстві в період пізньої Аюттхаї.

Через вплив буддистів та індуїстів через Шрі-Ланку було отримано різноманітні просодичні Чанда. Оскільки тайська мова є односкладовою, для створення цих класичних санскритських метрів потрібна величезна кількість запозичених слів із санскриту та палі. Нова система вимагала нової імперської мови для знатного класу. Цей літературний вплив змінив курс тайської або сіамської мови, виділивши її з-поміж інших мов тай, різко збільшивши кількість санскритських і палійських слів і нав’язавши вимогу до тайців розробити систему письма, яка зберігає орфографію санскритських слів для літературних цілей.

Серед різних мов меншин, якими розмовляли в Аюттхаї, були малайська, перська, японська, чамська, голландська та португальська мови.

Базова структура освіти для принців, молодих аристократів та «вільних підданих» була запозичена Аюттхаєю з королівства Сукхотай та зберігалася до XIX століття. Існувало два типи шкіл: королівська школа (Рачабандіт) для синів королівської родини та буддійські монастирі (ват), де ченці викладали основні предмети. У монастирських школах сільських хлопчиків спочатку навчали переважно релігійним предметам, таким як буддійська мораль та цінності. Пізніше, можливо, були додані палі та санскрит як іноземні мови. Лише в кількох монастирях також викладали мистецтво, природничі науки, медицину (травотерапію) та астрологію. Відвідування школи не було обов'язковим; учні відвідували заняття, поки дозволяв їхній вільний час, поряд з польовими роботами. Оскільки неписьменність була дуже поширеною, фрески в храмових будівлях використовувалися для навчання.

Перший тайський шкільний підручник, «Чіндамані» (จินดามณี), було складено ченцем Горатібоді під час правління короля Нараї. Професійне навчання не викладалося в школах, а передавалося усно.

За Аюютхаї стали складатися королівські хроніки (พระราช พงศาวดาร, Пхра Ратчапхонгсавадан) за прикладом Камбоджі. «Хроніка Луанг Прасета» (1324–1604) цінна тим, що пропонує відносно компактну та «опорну» версію раннього періоду: для дослідника вона зручна як базова лінія, з якою зіставляються розширені та пізніші версії. У рамках оглядового завдання важливо наголосити, що саме наявність такої редакції дає можливість вибудовувати реконструкцію не за одним «монолітним» текстом, а за системою версій^[76].

«Хроніки Аюттхаї» в редакції Пан Чантанумата (1350-1782) представляють інший тип повноти: вони більш розгорнуті, містять більше сюжетів, деталей і пояснень. Це робить їх особливо корисними щодо політичної історії та придворної практики — але водночас вимагає уважності до пізніших нашарувань, оскільки розширення наративу часто супроводжується посиленням ідеологічного «налаштування» тексту під модель правильної влади^[77].

Аюттхая була королівством, багатим на літературну творчість. Навіть після розграбування Аюттхаї в 1767 році збереглося багато літературних шедеврів тайською мовою. Втім, в літературі переважала віршована композиція (тобто поезія), тоді як прозові твори було призначено для юридичних питань, записів державних справ та історичних хронік. Таким чином, існує багато творів, що мають характер епічної поезії тайською мовою. Поетична традиція спочатку базувалася на таких місцевих поетичних формах, як рай (ร่าย), кхлонг (โคลง, бот (строфа) з кількох великих рядків (бат), кожен з яких поділяється на 2 вак), кап (กาพย์) та клон (กลอน, просодична форма з чотирьох вак (рядків), кожен з однаковою кількістю складів, зокрема клон-супнап з 2 строф і 8 складів). Деякі з цих поетичних форм, зокрема кхлонг, були спільними для носіїв тайських мов з давніх часів.

Аюттхайські поети експериментували з цими різними просодичними формами, створюючи інноваційні «гібридні» вірші, такі як «ліліт» (ลิลิต, переплетення віршів кхлонг і кап або рай) або карп-хор-кхлонг (กาพย์ห่อโคลง – вірші кхлонг, огорнуті віршами кап). Таким чином аюттхайці розвинули гострий розум і гострий слух до поезії. Проте для максимального використання цього нового літературного середовища потрібна була інтенсивна класична освіта палі. Це зробило поезію винятковим заняттям аристократичних верств^[78]. Найвідомішим і найзначущим поетом був Тхаматхібет, син короля Боромакота.

Також це час активного становлення жанру нірат, що розкриває внутрішній світ та душевні переживання людини. Перший твір такого роду — поема «Камсуан» поета Сіі Праатом (XVII ст.). Нірат (від санскритського «розлуки») є специфічним поетичним жанром, якому притаманні деякі риси, що зближують нірат з такими жанрами, як елегія і подорож, синтез яких дозволяє говорити про цей новий, оригінальний напрямок тайської літератури.

Також протягом існування держави було створено декілька варіант-аналогів індійського епосу «Рамаяна», що було перекладено з палі й перетворено згідно поетичних традицій Аюттхаї, отримавши назву «Рамакієн»^[79]. Усі версії епосу «Рамакіен» було втрачено під час руйнування Аюттхаї в 1767 році, але на основі деяких драматичних творів було створено новий варіант за часів перших королів династії Чакрі. Основні відмінності останнього від аюттхайського полягають у розширеній ролі бога мавп Ганумана та додаванні щасливого кінця.

Багато популярних віршів серед аюттхайської знаті також було засновано на індійських історіях. Одна з найвідоміших — «Анірут Кхам Чан», яка базується на давньоіндійській історії про принца Аніруддхи.

Також поширено було народні казки. Однією з найвідоміших народних казок є історія про Кхун Чанг Кхун Пхена (ขุนช้างขุนแผน), якого в називають просто «Кхун Пхен», що поєднує елементи романтичної комедії та героїчних пригод, що закінчуються великою трагедією. Епос про Кхун Чанг Кхун Пхаена обертається навколо Кхун Пхена, аюттхайського командувачі з надлюдськими магічними здібностями, який служив королю Аюттхаї, та його любовних стосунків між ним, Кхун Чангом та прекрасною дівчиною Ван Тонг. Він виник як декламація (сефа) в усній традиції приблизно з початку XVII ст. Місцеві поети з часом додавали більше другорядних сюжетних ліній та прикрашали сцени до оригінальної сюжетної лінії. До кінця періоду королівства Аюттхая воно набуло сучасної форми як довгий твір епічної поеми довжиною близько 20 000 рядків, що охоплює 43 книги (самут тай)^[80].

Настінний живопис продовжував традиції попередніх державних утворень. Він сформувався під впливом буддистського живопису індійських і ланкійських держав. На сьогодні збереглися твори, створені в останні роки існування держави. Твори живопису були призначені для загального огляду, настінні розписи мали повчальний характері і містилися на внутрішніх стінах палаців і храмів. Твори настінного живопису переважно були анонімними. Фарба наносилася не на вологу, а на суху штукатурку. Тому до настінного розпису іноді застосовується термін "темпера". Унікальна риса фрескового живопису — композиція, з якої з окремих сцен створюється тематична панорама на всю стіну, що відбиває закінчений сюжет. Відмінна риса настінних розписів — їх двомірність, у яких немає як лінійна, і горизонтальна перспективи. Що стосується кольорової гами, то вона відіграє другорядну роль. Кольори приглушені та м'які, тому вони особливо допомагають створити атмосферу містицизму. Можна виділити такі віхи створення фрескового живопису: підготовка поверхні стіни, нанесення начерків на стіну, їх написання і, нарешті, створення всієї композиції.

Наприкінці XIII – на початку XIV ст. тайські майстри почали виконувати фрески відповідно до власних традиційних канонів, а індійські та кхмерські впливи потроху стали слабшати. Новий період історії фресок почався з XV ст., коли ними стали прикрашати як інтер'єри храмів, а й зовнішню поверхню ступ. Звичайними сюжетами для розписів були історії з життя Будди^[81].

«Сувій Бемпдена» є одним з небагатьох добре збережених творів тієї епохи. Цей сувій зображує королівську поховальну процесію царя Петрачи. На ньому зображені міфічні істоти буддизму та царська урна. Великі вишукані візки на колесах (Ратчарот (ราชรถ) тягнуть державні чиновники в сіамських придворних уніформах. Деякі чиновники носять ломпхок. З крайнього лівого боку розташована велика будівля кремації для короля під назвою Пхра Мерумат (พระเมรุมาศ), бічні лінії (зверху і знизу) — це різні кіоски, щоб розважити глядачів і скорботних^[82]. Спочатку належав Егідіусу ван ден Бемпдену (1667–1737), директору Голландської Ост-Індської компанії. Придбаний у 1716 році Августом II, королем Речі Посполитої і курфюрстом Саксонії.

До XV століття палаци та храми Аюттхаї поступалися за величчю таким містам, як Сукхотай та Пхітсанулок. На початку XVI століття Аюттхая вже змагалася зі своїми регіональними конкурентами за величчю міста, будуючи чудові вати та палаци для королів з низкою залежних держав^[20].

Буддійський храм Аюттхая поділяється на дві широкі категорії: масивний храм у стилі ступи та храм у стилі пранг (тайською: ปรางค์). Пранги також можна знайти в різних формах у Сукхотай, Лопбурі, Бангкоку (Ват Арун). Розміри можуть відрізнятися, але зазвичай пранги мають висоту від 15 до 40 м і нагадують величну споруду, схожу на кукурудзяний качан. Пранги по суті уособлюють гору Меру^[83].

У період Аюттхаї формується театральна вистава як лакхоннай, призначена лише для аристократичної аудиторії. В подальшому ця драма та класичний танець, що оформилися у театр кхон, пізніше поширилися по всій материковій частині Південно-Східної Азії та вплинули на розвиток мистецтва високої культури в більшості країн, включаючи Бірму та Лаос^[84]. Історичні дані свідчать про те, що тайське мистецтво сценічних вистав, мабуть, вже було високорозвиненим до XVII століття. Французький дипломат Симон де ла Лубер, посол короля Людовика XIV, у 1687 році дав перший європейський опис вистави кхон^[85]. За його опис танцівниці мають позолочені паперові капелюхи, високі та загострені, як мандаринові церемоніальні шапки, але які звисають з боків нижче їхніх вух, які прикрашені підробленими каменями та двома підвісками з позолоченого дерева.

В цей період значної популярності та поширення набирає бойове мистецтво муай боран, що спричинив великий вплив на сучасний вид спорту муай тай. Крабі-крабонг — це форма бою на мечах, розроблена в Аюттхаї, яка зараз визнана невід'ємним елементом традиційної тайської культури та мистецтва. Монастир Ват Пхуттхаісаван вважається місцем народження крабі-крабонга^[86].

Залежав від приналежності до соціального стану й статі. Король, його дружина, наложниці і вищі урядовці носили придворний одяг: король — монгкут (тайська: มงกุฎ), як головний убір, круглий мандариновий комір (короткий розкладний комір-стійка) на кхруй (одяг на кшталт халату, що мав довгі рукави та відкритий спереду, виготовлений з прозорої або сітчастої тканини, підкладений стрічкою з атласу, фетру або іншого матеріалу, і може бути вишукано вишитий) і чонг кбен (โจงกระเบน, унісекс-одяг, що охоплює нижню частину тіла). Придворні, які служили в королівському палаці, носили ломпхок, як головний убір, кхруй і носили чон кбен. Королева носила чада (ชฎา) як головний убір (жіночий аналог монгкута), сабай (สไบ) (нагрудна тканина, яка обертається через одне плече навколо грудей і спини) і носила пханунг (ผ้านุ่ง, спідниця. Наложниці носили довге волосся, сабай і пханунг.

Знать, шляхта і заможні купці чоловічої статі носили сорочку з мандариновим коміром, зачіску махадтай (ทรงมหาดไทย) і чонг кбен, а жінки — сабай і пханунг.

Селяни-чоловіки носили набедрену пов’язку, демонстрували оголені груди, зачіску махадтай, іноді носили саронг або чонг кбен. Жінки носили сабаї та пханунг.

На відміну від приватних обрядів, збережених через усну традицію, церемонії королівської кремації були задокументовано у королівських хроніках. Ритуали, що поєднують буддійські та анімістські вірування, а також індуїстську символіку, включали початкові обряди, що відбуваються після смерті, тривалий період поховання, протягом якого відбувалися буддійські церемонії, та заключну церемонію кремації. Для найвищих королівських осіб церемонії кремації були величними публічними видовищами, що включають пишність великих поховальних процесій та вишукано оздоблених спеціально побудованих похоронних багать або тимчасових крематоріїв, відомих як мерумат. Їх було започатковано у XVII ст. Вони зберігаються в сучасному таїланді до тепер.

Церемонія купання відбувається незабаром після смерті. Після церемонії купання волосся ритуально розчісується, один раз вгору, інший раз вниз, і гребінець ламається. Для вищих членів королівської родини на тіло надівають золоту посмертну маску (після запечатування отворів воском, перед бальзамуванням)^[87]. Далі йде ритуал сукам-соп, тобто зв’язування, загортання та розміщення тіла в коті. Тіло спочатку одягається в біле, з відповідними аксесуарами. Потім його ритуально перев’язують незабарвленою ниткою та загортають у білий саван. Тіло нарешті поміщається в положення ембріона в кот (велику поховальну урну). Чада (гостра корона) ритуально поміщається на голову тіла перед тим, як кришка коту остаточно закриється. Існує чотирнадцять типів котів, які даруються померлим відповідно до їхнього рангу та статусу. Найвищий ранг кот, Пхра Кот Тонг Яй, призначений для короля та найвищих членів королівської родини^[88].

• Ayutthaya Tourist Guide // aypao.com, 2015 — c. 40 — C.6-7