Аталаріх

Аталаріх лат. Athalaricus
Аталаріх на консульському диптиху Ореста (530 рік). Музей Вікторії та Альберта, Лондон
Король Італії
30 серпня 526 — 2 жовтня 534
Регент:	Амаласунта (526 — 534)
Попередник:	Теодоріх Великий
Наступник:	Амаласунта (разом із Теодатом)
Народження:	516 або 518 Равенна
Смерть:	2 жовтня 534 Равенна
Країна:	Королівство остготів
Рід:	Амали
Батько:	Евтаріх
Мати:	Амаласунта
Аталаріх у Вікісховищі

Атала́ріх (лат. Athalaricus; 516 або 518 — 2 жовтня 534) — король остготів в Італії в 526—534 роках, представник династії Амалів. Син Амаласунти та Евтаріха, онук Теодоріха Великого, після смерті якого успадкував престол Остготського королівства. Через неповноліття Аталаріха фактичне управління державою протягом усього його правління здійснювала мати-регентка.^[1][2]

Правління Аталаріха характеризувалося спробами продовжити політику співіснування готського та римського населення, зберегти римські адміністративні установи й підтримувати мирні відносини зі Східною Римською імперією. Водночас посилювалися суперечності між регенткою та готською військовою знаттю, яка виступала проти її політики та виховання молодого короля за римськими традиціями.^[1]

Аталаріх належав до королівської династії Амалів, яка правила остготами. Його матір'ю була Амаласунта, дочка Теодоріха Великого, а батьком — остготський знатний діяч Евтаріх (лат. Eutharicus), якого Теодоріх обрав чоловіком своєї дочки, прагнучи зміцнити династичну спадкоємність. У 519 році Евтаріх обіймав посаду консула, однак помер 522 року, раніше за свого тестя.^[3][1]

Аталаріх мав сестру Матасунту (лат. Matasuntha), яка згодом відіграла певну роль у династичній політиці остготів.

Точний рік народження Аталаріха залишається дискусійним. Йордан у творі «Гетика» зазначав, що 526 року хлопчикові було близько десяти років, тоді як Прокопій Кесарійський вважав його восьмирічним. Відповідно, дослідники називають 516 або 518 рік народження. Італійський історик Паоло Ламма віддавав перевагу 516 року.^[4][1]

Наприкінці життя Теодоріх Великий, не маючи живого сина-спадкоємця, визначив своїм наступником онука Аталаріха. За свідченням Йордана, він скликав готських воєначальників і представників знаті та зобов'язав їх визнати молодого спадкоємця королем. Історик також приписував Теодоріхові настанову майбутнім правителям шанувати короля, підтримувати добрі відносини з римським сенатом і народом та зберігати мир зі східноримським імператором. Достовірність дослівної передачі цієї настанови не встановлена.^[4][1]

Після смерті Теодоріха 30 серпня 526 року Аталаріх успадкував королівський титул. Престолонаступництво відбулося без великого збройного протистояння, однак неповноліття нового короля створювало проблему легітимності влади.^[5]

Регенткою стала його мати Амаласунта. Таке правління жінки від імені малолітнього монарха більше відповідало пізньоримським і візантійським династичним традиціям, ніж звичаям остготської військової знаті, що згодом стало одним із джерел внутрішньополітичних конфліктів.^[2]

Від імені Аталаріха були розіслані повідомлення про вступ на престол імператорові Юстину I, римському сенату, населенню Рима, готам і римським жителям Італії, Далмації та підвладних остготам територій Галлії. Піддані складали присягу вірності новому королю. Окремі розпорядження передбачали також взаємні зобов'язання між готським і римським населенням.^[6]

Фактична влада в королівстві перебувала в руках Амаласунти, яка керувала державою від імені сина. Попри це, офіційні розпорядження видавалися від імені Аталаріха, а регентка за його життя не користувалася формальним титулом королеви.^[1]

Амаласунта намагалася продовжувати політичний курс Теодоріха Великого, спрямований на співіснування готської військової верхівки та римського цивільного населення. Вона підтримувала римське право, адміністративні установи й відносини з місцевою аристократією.

За повідомленням Прокопія Кесарійського, регентка стримувала зловживання готських воїнів щодо римлян і повернула нащадкам Боеція та Симмаха маєтки, конфісковані за наказом Теодоріха в останні роки його правління.^[7]

Важливу роль в управлінні королівством відігравав римський державний діяч і письменник Кассіодор, який служив ще Теодоріхові. Він укладав офіційні листи й укази від імені Аталаріха, забезпечуючи спадкоємність королівської адміністрації. У вересні 533 року Кассіодора призначили префектом преторія — одним із найвищих посадовців держави.^[6]

Одним із впливових представників готської військової верхівки був Тулуїн (лат. Tuluin), якому надали титул патрикія. Його підвищення мало зміцнити зв'язок між королівською владою та готськими воєначальниками.^[1]

За правління Аталаріха зберігалися римські адміністративні й правові традиції, успадковані від попереднього періоду. Королівська канцелярія прагнула обмежувати зловживання посадовців, забезпечувати діяльність судів і захищати підданих від свавільного насильства.

У листах Кассіодора, написаних від імені короля, відображені заходи проти адміністративних зловживань, незаконного привласнення майна та порушення судових процедур. Зокрема, було оприлюднено едикт, який підтверджував чинність попереднього законодавства й установлював правила щодо низки цивільних і кримінальних правопорушень (Variae, IX, 18—20).^[6]

Королівська адміністрація також опікувалася освітою. В одному з рескриптів, адресованих римському сенату, містилася вимога забезпечити належну оплату викладачів граматики та риторики, яких розглядали як важливих носіїв римської освітньої традиції (Variae, IX, 21).^[6]

Амаласунта намагалася підтримувати відносини з Римською церквою, попри релігійні відмінності між готською аріанською верхівкою та більшістю римського населення, яке дотримувалося нікейського християнства.

Королівська канцелярія підтверджувала окремі права духовенства. Зокрема, у листі Аталаріха передбачалося, що позови проти представників римського кліру спочатку мали розглядатися церковною владою, перш ніж переходити до світського судочинства (Variae, VIII, 24).^[6]

Під час його правління відбувалися конфлікти навколо обрання римських пап. Після смерті Фелікса IV в 530 році виникло протистояння прихильників Боніфація II та Діоскора. Королівська влада намагалася обмежити зловживання, пов'язані з церковними виборами. Зокрема, в документах 533—534 років засуджувалася практика підкупу під час обрання папи.^[1][6]

За Аталаріха остготський уряд прагнув зберегти дипломатичну рівновагу між королівством в Італії та сусідніми державами.

Після вступу на престол Аталаріх відправив посольство до імператора Юстина I. У листі, складеному Кассіодором, підкреслювалися давність династії Амалів, наступництво від Теодоріха та прагнення зберегти дружні відносини з імператорським двором (Variae, VIII, 1).^[6]

Після сходження на престол Юстиніана I в 527 році відносини з Константинополем залишалися важливим напрямом політики регентки.

Під час війни Східної Римської імперії проти Вандальського королівства у 533—534 роках остготський уряд дозволив військам Велізарія користуватися сицилійськими пунктами постачання. Водночас між державами виникли суперечки щодо міста Лілібей на заході Сицилії, на яке претендував Юстиніан.^[7][1]

У відносинах із вестготами уряд Аталаріха визнав фактичну самостійність правління Амаларіха, іншого онука Теодоріха. Було врегульовано питання володінь у Галлії, повернення частини королівських скарбів та становища остготських воїнів, що перебували на вестготських землях.^[7]

Поступове посилення Франкського королівства та його експансія в Галлії обмежували вплив остготів у регіоні. Йордан пов'язував часи Аталаріха з територіальними поступками франкам, хоча його виклад підкреслює насамперед мирний характер цього правління.^[4][1]

Однією з головних причин протистояння між Амаласунтою та готською аристократією стало виховання молодого короля.

Амаласунта, яка сама здобула римську освіту, прагнула виховати сина за зразком римських правителів. За повідомленням Прокопія Кесарійського, Аталаріх навчався грамоти, а для його виховання регентка обрала трьох освічених і досвідчених готів.^[7]

Частина готської військової знаті виступила проти такого навчання. Її представники стверджували, що король повинен насамперед опановувати військову справу, а римські освітні традиції не відповідають звичаям готських воїнів. Прокопій наводив аргумент, згідно з яким шкільна дисципліна нібито послаблювала мужність майбутнього воєначальника.

Під тиском знаті Амаласунта була змушена погодитися на зміну оточення сина. Замість попередніх наставників поруч з Аталаріхом з'явилися молоді готські аристократи, які мали виховувати його відповідно до військових традицій свого народу.^[7]

За розповіддю Прокопія, нове оточення заохочувало короля до надмірного вживання вина та розваг, що поступово підірвало його здоров'я й погіршило відносини з матір'ю. Водночас цей опис слід розглядати критично: він походить від одного з головних наративних джерел епохи й відображає характерне для автора протиставлення римського та готського способів виховання.^[1][7]

Конфлікт навколо виховання Аталаріха мав і політичне значення. Готська знать намагалася обмежити вплив регентки на майбутнього повноправного правителя, тоді як Амаласунта прагнула зберегти контроль над державою та власний політичний курс.^[2]

Зіткнення між прихильниками регентки та її супротивниками загострювалися. Амаласунта намагалася усунути найбільш небезпечних опонентів, відправляючи їх подалі від королівського двору. Згодом, за повідомленням Прокопія, вона організувала вбивство кількох впливових противників і відновила своє становище.^[7][1]

Наприкінці правління здоров'я Аталаріха погіршилося. Прокопій Кесарійський пов'язував його хворобу з надмірним уживанням алкоголю та способом життя, до якого, за словами історика, короля привчило молоде аристократичне оточення. Проте точний характер захворювання достеменно невідомий.^[7]

Аталаріх помер 2 жовтня 534 року у віці приблизно 16—18 років, так і не перебравши фактичного управління державою від матері.^[1][5]

Його смерть призвела до династичної кризи. Амаласунта вирішила зберегти владу та залучила до правління свого двоюрідного брата Теодата, також представника роду Амалів. Відтак обоє стали співправителями Остготського королівства.

Однак уже 535 року Теодат усунув Амаласунту від влади та наказав ув'язнити її на острові Мартана в озері Больсена, де її згодом убили. Ці події стали одним із приводів для військового втручання Юстиніана I в Італії та початку Готської війни, яка завершилася падінням Остготського королівства.^[7][2]

Основними письмовими джерелами про правління Аталаріха є «Готська війна» Прокопія Кесарійського, «Гетика» Йордана та зібрання офіційного листування Кассіодора «Variae».

Прокопій приділяв особливу увагу діяльності Амаласунти, її відносинам із готською знаттю та імператорським двором. Йордан, своєю чергою, представляв правління Аталаріха як відносно мирний період історії династії Амалів.^[1]

Листи Кассіодора дають змогу докладніше дослідити адміністративну, дипломатичну, церковну та правову політику королівства. Вони свідчать, що більшість офіційних заходів проводилася від імені молодого короля, хоча їхніми безпосередніми ініціаторами та виконавцями були регентка й урядовці.

Із правлінням Аталаріха пов'язана також літературна діяльність Кассіодора. У листі, складеному від імені короля з нагоди призначення Кассіодора префектом преторія 533 року, згадано його працю з історії готів, у якій підкреслювалася давність династії Амалів (Variae, IX, 25). Цей історичний твір не зберігся, проте ним користувався Йордан під час написання «Гетики».^[6]

Серед матеріальних пам'яток доби Аталаріха — монети Остготського королівства та консульський диптих 530 року, виготовлений для римського консула Ореста. На диптиху містяться зображення, які ідентифікують як портрети Аталаріха та його матері Амаласунти. Пам'ятка зберігається в Музеї Вікторії та Альберта в Лондоні.^[8]

• Прокопій Кесарійський. Війна з готами (De bello Gothico), книга I, розділи 2—4. Англійський переклад Г. Б. Дьюїнга.
• Йордан. Про походження та діяння гетів (Getica), розділ LIX, § 304—306. Англійський переклад.
• Кассіодор. Variae, книги VIII—XI. Скорочений англійський переклад Томаса Годжкіна (1886).

• Lamma, Paolo. Atalarico // Dizionario Biografico degli Italiani. — Vol. 4. — Roma: Istituto dell'Enciclopedia Italiana, 1962. (італ.)
• Vitiello, Massimiliano. Amalasuintha: The Transformation of Queenship in the Post-Roman World. — Philadelphia: University of Pennsylvania Press, 2017. — ISBN 978-0-8122-4947-7. (англ.)
• Enßlin, Wilhelm. Theoderich der Große. — 2. Auflage. — München, 1959. (нім.)
• Ginetti, Luigi. Atalarico // Enciclopedia Italiana. — Roma, 1930. (італ.)
• Dahn, Felix. Athalarich, Ostgothenkönig // Allgemeine Deutsche Biographie. — 1902. (нім.)
• Frye, David. Athalaric's Health and the Ostrogothic Character // Byzantion. — 1995. — Vol. 65, № 1. — P. 249—251. (англ.)

• Аталаріх // Dizionario di Storia. — Treccani, 2010.
• Аталаріх // Patrimonio culturale dell'Emilia-Romagna.
• Зображення та матеріали про Аталаріха у Вікісховищі.