YaChudo

Апріоризм

Переглядів: 0. Оновлено 07.11.2026.

Апріоризм
Характеристики концепції
Ключові мислителіПлатон, Рене Декарт, Готфрід Вільгельм Лейбніц, Іммануїл Кант
Походження назвилат. A priori («з попереднього»)
Ключова праця«Критика чистого розуму» (1781)
Галузь філософіїЕпістемологія, Теорія пізнання, Раціоналізм
Ключові поняттяАпріорі, Синтетичне апріорі, Аналітичні та синтетичні судження, Дедукція, Вроджені ідеї
Напрями та застосування
ДисципліниМатематика, теоретична Фізика, Методологічний апріоризм (Праксеологія)
Філософська полеміка
Опозиційні напрямиЕмпіризм (Джон Лок, Дейвід Г'юм)
Позитивізм
Критичний раціоналізм / Фалібілізм (Карл Поппер)
Діалектичний матеріалізм

Апріори́зм (від лат. a priori — «з попереднього», первісно) — епістемологічна та методологічна позиція у філософії, згідно з якою фундаментальне знання передує чуттєвому досвіду, не залежить від нього та уможливлює сам процес пізнання[1]. Істинність апріорних тверджень обґрунтовується за допомогою раціонального виведення із самоочевидних засад (аксіом) або аналізу структури мислення без потреби в емпіричній перевірці.

Кантіанська концепція апріоризму

Класичне формулювання апріоризму здійснив Іммануїл Кант у праці Критика чистого розуму (1781). Відповідаючи на скептицизм Девіда Юма (який стверджував, що причинно-наслідкові зв'язки є лише звичкою розуму, а не об'єктивною істиною), Кант запропонував концепцію поділу людських суджень на два типи:

  • Аналітичні судження — судження, у яких предикат уже міститься в понятті суб'єкта (наприклад, «усі тіла протяжні»). Вони є апріорними й логічно істинними за визначенням, але не дають нового знання про світ (тавтології).
  • Синтетичні судження — судження, у яких предикат додає нову інформацію до поняття суб'єкта. Вони поділяються на:
    • синтетичні апостеріорні — спираються на досвід і вимагають емпіричної перевірки (наприклад, «це тіло важке»);
    • синтетичні апріорні — несуть змістовне, нетривіальне знання про дійсність, проте є універсальними та необхідними ще до будь-якого досвіду.

Кант доводив, що саме синтетичні апріорні судження становлять фундамент математики, теоретичного природознавства та філософії. Він виділив такі форми апріорного пізнання:

  1. Апріорні форми чуттєвості — Простір (уможливлює геометрію) та Час (уможливлює арифметику), які не є властивостями речей самих по собі, а слугують суб'єктивними рамками людського сприйняття.
  2. Апріорні форми розсуду — 12 чистих категорій розуму (зокрема категорії причинності, необхідності, субстанції), за допомогою яких упорядковується чуттєвий досвід.
  3. Ідеї чистого розуму — регулятивні принципи єдності досвіду (ідеї душі, світу як цілого та Бога), спроба пізнати які як реальні об'єкти веде до нерозв'язних антиномій.

Історичний розвиток апріоризму

Античність та Середньовіччя

  • Платон — вважав, що людське пізнання базується на пригадуванні (анамнезисі) вічних, незмінних ідей (ейдосів), які душа споглядала до втілення у фізичний світ.
  • Аврелій Августин — розвинув концепцію abditum mentis («схованки розуму»), згідно з якою в глибинах людської пам'яті закладені божественні істини, що осяюються завдяки внутрішньому просвітленню.
  • Тома Аквінський — стверджував, що завдяки зв'язку людського розуму з божественним порядком індивід володіє первинними знаннями про світовий устрій, які виходять за межі чуттєвого досвіду[2].

Новий час та класична філософія

  • Рене Декарт — представник раціоналістичного апріоризму; вимагав починати процес мислення з «ясних і виразних ідей» (вроджених істин), з яких дедуктивно виводиться вся система знання (принцип «Cogito, ergo sum»).
  • Готфрід Вільгельм Лейбніц — обґрунтовував наявність у розумі апріорних «первісних засад», які пробуджуються досвідом, проте не походять з нього (порівнюючи розум із мармуром із прожилками, що задають форму майбутньої скульптури).
  • Георг Вільгельм Фрідріх Гегель — розглядав саморозгортання абсолютного духу та об'єктивної логіки як діалектичний процес, де логічні категорії мають апріорний характер відносно емпіричної історії.

Апріоризм у суспільних науках

У сфері суспільствознавства, економічної теорії та філософії дії концепція апріорного знання трансформувалася в особливий науковий метод — методологічний апріоризм. На відміну від природничих наук, де панує емпіричний метод, у науках про людську діяльність апріоризм стверджує неможливість застосування лабораторних експериментів та відсутність незмінних кількісних констант у поведінці людей.

  • Австрійська школа та Праксеологія: Людвіг фон Мізес перетворив апріоризм на фундамент праксеології — загальної теорії людської діяльності. Згідно з Мізесом, уся система економічних законів логічно й дедуктивно виводиться із синтетичної апріорної аксіоми дії («людина діє свідомо, обираючи засоби задля досягнення цілей»), яка є самоочевидною і не потребує емпіричної перевірки[3]. Фрідріх фон Гаєк доповнив цей підхід, поєднавши апріорну «чисту логіку вибору» з аналізом механізмів координації розпорошеного знання в умовах ринкової складності[4].
  • Марксизм: визнає так званий «відносний апріоризм» — тілесна організація людини, органи чуття та накопичені суспільством форми мислення є продуктом тривалого історичного розвитку, проте для кожного окремого індивіда вони виступають як задані наперед (апріорні) умови пізнання[5].

Критика апріоризму

Апріористський підхід піддавався критиці з боку різних філософських напрямів:

  • Емпіризм та Позитивізм: критики (від Джона Лока до логічних позитивістів Віденського гуртка) стверджували, що людський розум від народження є «чистою дошкою» (tabula rasa), а будь-які синтетичні судження можуть бути верифіковані лише через досвід. Твердження, що не піддаються дослідній перевірці, вважалися позбавленими наукового сенсу.
  • Логічне коло (Petitio principii): критики (зокрема сучасник Канта Йоганн Август Генріх Ульріх) вказували на небезпеку передрішення підстави — доведення засновків, істинність яких спершу приймається на віру без належного обґрунтування.
  • Фальсифікаціонізм та Критичний раціоналізм: Карл Поппер та Ганс Альберт заперечували можливість остаточного апріорного обґрунтування істинності теорій. Вони наполягали на позиції фалібілізму (визнанні принципової помилковості будь-якого людського знання) та підкреслювали, що теорія є науковою лише тоді, коли вона принципово може бути спростована емпіричним досвідом[6][7].
  • Діалектичний матеріалізм: Фрідріх Енгельс у праці Анти-Дюрінг критикував апріористичний метод за те, що він конструює властивості реальних предметів не з їхнього матеріального вивчення, а з абстрактних понять розуму, перевертаючи справжнє відношення між мисленням та буттям.

Див. також

Примітки

  1. ↑ In Defense of Pure Reason: a rationalist account of a priori justification. Cambridge University Press. 1998. с. 1—10.
  2. ↑ Georg Klaus, Manfred Buhr: Philosophisches Wörterbuch, 12. Auflage, Berlin 1987, S. 101 f.
  3. ↑ Ludwig von Mises: Grundprobleme der Nationalökonomie. Jena 1933, S. 12.
  4. ↑ F. A. Hayek: Wirtschaftstheorie und Wissen. In: Individualismus und wirtschaftliche Ordnung. 1952. S. 66f.
  5. ↑ Georg Klaus, Manfred Buhr: Philosophisches Wörterbuch, Berlin 1987, S. 102.
  6. ↑ Karl R. Popper: Die beiden Grundprobleme der Erkenntnistheorie. Tübingen 2010, S. 144.
  7. ↑ Hans Albert: Kritik der reinen Erkenntnislehre. Mohr: Tübingen 1987, S. 31.

Література

  • Кант І. Критика чистого розуму / Пер. з нім. І. Бурковського. — К. : Юніверс, 2000. — 504 с. — ISBN 966-7300-09-9.
  • Татаркевич В. Історія філософії. Т. 2: Філософія Нового часу / Пер. з пол. — Львів : Свічадо, 1999. — 352 с.
  • BonJour L. In Defense of Pur

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).