Англійці

Англійці English people
Єлизавета I • Ісаак Ньютон • Вільям Шекспір • Чарльз Дарвін
Самоназва	англ. English people
Регіон	Англія:[1] 37 200 000 США:[2] 46 600 000 Австралія:[3] 8 400 000 Канада:[4] 6 300 000 Нова Зеландія:[5] 2 000 000 Південно-Африканська Республіка:[6] 1 600 000
Кількість	90 мільйонів
Названі на честь	Англія
Близькі до	германські народи
Мова	англійська
Релігія	англіканство, протестантизм, католицизм; інші вірування меншин. З 19 століття зростає кількість атеїстів.[7]
Прапор
Англійці у Вікісховищі

Англійці (English people) — етнічна група та нація, автохтонна для Англії. Розмовляють англійською — мовою західногерманської групи, і поділяють спільне походження, історію та культуру.^[8]

Англійська ідентичність бере початок з англосаксів, які називали себе Angelcynn, що означає «рід англів» або «англійський народ».^[9] Їхній етнонім походить від англів — одного з германських народів, які оселилися у Британії приблизно у V столітті н.е.^[10]

Англійці переважно походять від двох основних історичних груп населення: західногерманських племен — зокрема англів, саксів та ютів, які оселилися у східній та південній Британії після відходу Західної Римської імперії, а також від романо-британських бриттських мешканців, які жили там раніше.^[11]

Колективно відомі як англосакси, вони заснували те, що згодом стало Королівством Англія до X століття — частково у відповідь на вторгнення та масштабне поселення данів та інших скандинавів, яке розпочалося наприкінці IX століття.^[12]

Згодом відбулося Нормандське завоювання та обмежене поселення норманів у пізньому XI столітті, а також прибуття значної кількості французьких протестантів у XVI–XVIII століттях.^[13]

Англія є найбільшою та найнаселенішою країною Сполученого Королівства. Більшість людей, що проживають в Англії, є громадянами Великої Британії. Відповідно до Актів про Унію 1707 року, Королівство Англія та Королівство Шотландія об’єдналися, утворивши Королівство Велика Британія.^[14]

З плином часу англійські звичаї та ідентичність стали тісно пов’язаними з британською культурною ідентичністю загалом. Демоніми для чоловіків і жінок з Англії — англієць та англійка.

Англія не має власного децентралізованого уряду. У 1990-х роках спостерігалося зростання англійської національної самосвідомості.^[15] Це пов’язано з проявами національної ідентичності інших британських націй — Уельсу, Шотландії та частково Північної Ірландії, які набули чітких форм у нових децентралізованих політичних інституціях у межах Сполученого Королівства, а також зі зменшенням спільної британської ідентичності після завершення Британської імперії.^[16][17]

Багато нещодавніх іммігрантів до Англії прийняли виключно британську ідентичність, тоді як інші сформували подвійні або змішані ідентичності.^[18][19]

Використання терміна «англійський» щодо британців з етнічних меншин є складним, оскільки більшість небілих мешканців Англії ідентифікують себе як британці, а не як англійці. У своєму щорічному демографічному опитуванні 2004 року Управління національної статистики порівняло етнічну та національну ідентичність населення. Було встановлено, що 58% білих мешканців Англії вказали свою національність як «англійську», тоді як небілі респонденти значно частіше називали себе «британцями».^[20]

Втім, у переписі 2021 року 58,4% респондентів у Англії обрали варіант «британська» ідентичність, тоді як лише 14,9% — «англійська». За даними ONS, така зміна, ймовірно, пов’язана зі зміною структури питання, де «British» було подано як перший варіант відповіді для Англії.^[21]

Точна кількість британців, які вважають себе саме англійцями, залишається незрозумілою. Слова «англійський» і «британський» часто помилково використовуються як взаємозамінні, особливо за межами Великої Британії.

У своєму дослідженні англійської ідентичності Крішан Кумар описує поширену мовну помилку, коли люди кажуть «англійський, тобто британський». Він зазначає, що така помилка зазвичай властива самим англійцям та іноземцям, тоді як неанглійські мешканці Сполученого Королівства рідко плутають ці терміни. Кумар вважає, що це відображає домінантне становище Англії в межах держави, але водночас ускладнює формування чіткої англійської національної ідентичності.^[22]

У 1965 році історик А. Дж. П. Тейлор писав:

Коли серію Oxford History of England було започатковано покоління тому, слово «Англія» все ще мало всеохопне значення. Воно означало водночас Англію і Уельс, Велику Британію, Сполучене Королівство і навіть Британську імперію…

Попри те, що Тейлор вважав таке змішування понять таким, що зникає, історик Норман Девіс у своїй праці The Isles: A History (1999) наводить численні приклади того, як «британський» і «англійський» і надалі використовувалися як синоніми.^[23]

Англійці, як і більшість європейців, значною мірою походять від трьох основних родових ліній:^[24] мезолітичних мисливців-збирачів, нащадків популяції кроманьйонців, які прибули до Європи близько 45 000 років тому;^[25] неолітичних землеробів, що мігрували з Анатолії під час неолітичної революції близько 9 000 років тому;^[26] та ямних степових пастухів, які поширилися в Європі з Понтійсько-Каспійського степу близько 5 000 років тому в контексті індоєвропейських міграцій.^[24]

Недавні генетичні дослідження свідчать, що неолітичне населення Британії було значною мірою витіснене популяціями з Північної континентальної Європи, пов’язаними з культурою дзвоноподібних кубків близько 2400 року до н.е. Ці групи пов’язують із ямною культурою Понтійсько-Каспійського степу.^{[джерело?]}

Ці носії культури дзвоноподібних кубків не мали тісної генетичної спорідненості з іберійськими носіями тієї ж культури, натомість були близькі до культури шнурової кераміки Західної Європи.^[27]

Наразі залишається невідомим, чи ці популяції принесли на Британські острови кельтські мови, чи кельтські мови з’явилися пізніше внаслідок інших міграцій.^[28]

Вплив пізніших вторгнень і міграцій на англійське населення тривалий час був предметом наукових суперечок, оскільки дослідження, засновані лише на сучасній ДНК, давали суперечливі результати та різні інтерпретації. Проте використання давньої ДНК дозволило отримати значно чіткішу картину.

Дослідження 2016 року, засноване на аналізі ДНК із поховань залізної доби та англосаксонського періоду в Кембриджширі, показало, що зразки з сучасної Східної Англії мають у середньому 38% англосаксонського походження, тоді як у зразках із Уельсу та Шотландії цей показник становив близько 30%. Автори зазначили, що подібність між групами, ймовірно, пояснюється пізнішою внутрішньою міграцією.^[29]

Інше дослідження того ж року, проведене на основі поховань у північній Англії, виявило істотну генетичну різницю між населенням залізної доби/римського періоду та англосаксонської доби. Сучасні жителі Уельсу виявилися ближчими до давніх бриттів, тоді як мешканці більшої частини Англії — особливо Східної Англії — до англосаксів.^[30]

Дослідження 2018 року дійшло висновку, що сучасні південні, центральні та східні англійці мають переважно англосаксоноподібне походження, тоді як північна та південно-західна Англія зберегла значнішу частку корінного бриттського населення.^[31]

Масштабне дослідження 2020 року, присвячене вікінзькій добі, показало, що сучасні англійці мають майже рівний внесок від корінного «північноатлантичного» населення та популяцій, близьких до данських. Приблизно до 6% цього внеску пов’язують безпосередньо з данськими вікінгами, а ще близько 4% — з норвезькими вікінгами.^[32]

Дослідження 2022 року встановило, що сучасні англійці мають плюральне англосаксонське походження з істотною домішкою корінного кельтсько-бриттського та середньовічного французького компонентів, із вираженою регіональною різницею.^[33]

Першими людьми, яких почали називати «англійцями», були англосакси — група тісно споріднених германських племен, що почали мігрувати до східної та південної Британії з півдня Данії та півночі Німеччини у V столітті н.е., після відходу римлян. Англосакси дали назву Англії («Engla land» — «земля англів») і англійцям.

Англосакси прибули на територію, вже заселену народами, яких зазвичай називають романо-британцями — нащадками корінного бриттського населення, що жило в Британії за римського панування у I–V століттях н.е. Багатонаціональний характер Римської імперії означав, що в Англії до приходу англосаксів могли бути присутні невеликі групи інших народів. Археологічні дані, наприклад, свідчать про присутність вихідців з Північної Африки у римському гарнізоні в Абалаві (нині Берґ-бай-Сандс, Камбрія): напис IV століття згадує підрозділ «Numerus Maurorum Aurelianorum» («загін маврів Авреліана») з Мавретанії (сучасне Марокко).^[34] Водночас генетичні дослідження свідчать, що римляни не здійснили значного генетичного впливу на населення Британії.^[35]

Точний характер приходу англосаксів та їхніх відносин із романо-британцями є предметом наукових дискусій. Традиційна точка зору стверджує, що масове вторгнення англосаксонських племен призвело до значного витіснення корінного населення у південній та східній Британії (сучасна Англія, за винятком Корнуоллу). Цю позицію підтримують праці Гільда, який описував різанину та голод серед бриттів унаслідок вторгнення саксів (aduentus Saxonum).^[36]

Також на користь цієї теорії наводять той факт, що англійська мова містить лише незначну кількість запозичень з бритонських мов.^[37] Водночас назви багатьох річок, міст і поселень мають бритонське або добритонське походження, і їхня частота зростає у західних регіонах Британії.

Пізніше деякі археологи та історики переглянули цю модель, припустивши більш обмежену міграцію — можливо, у вигляді військової еліти, яка встановила владу над місцевим населенням і поступово його асимілювала. Цей процес часто описують як «панування еліти».^[38]

Інший механізм англосаксонізації пояснюють соціально-правовими стимулами, зокрема системою верґельду, закріпленою у законах короля Іне Вессекського, що створювала матеріальні переваги для переходу до англосаксонської ідентичності або мови.^[39]

Сучасна позиція дедалі частіше полягає в тому, що масштаби заміщення населення істотно різнилися залежно від регіону. Масова міграція була характернішою для східних областей, зокрема Східної Англії та Лінкольнширу, тоді як у частинах Нортумбрії значна частина корінного населення залишалася на місці, а прибульці формували правлячу еліту.^[40]

З приблизно 800 року н.е. хвилі нападів данських вікінгів на узбережжя Британських островів поступово змінилися постійним поселенням скандинавів в Англії. Спочатку вікінгів чітко відрізняли від англійців як окремий народ. Це розмежування було юридично закріплене, коли Альфред Великий уклав Договір Альфреда і Ґутрума для створення Данелагу — поділу Англії між англійським та данським правлінням, за яким данці контролювали північну та східну частини країни.^[41]

Однак наступники Альфреда згодом здобули військові перемоги над данцями й включили більшу частину Данелагу до складу зароджуваного Королівства Англія. Данські вторгнення тривали й у XI столітті, і в цей період на англійському троні перебували як англійські, так і данські королі. Наприклад, Етельред II (978–1013 та 1014–1016) був англійцем, тоді як Кнут (1016–1035) — данцем.

Поступово данці в Англії почали сприйматися як «англійці». Вони справили помітний вплив на англійську мову: багато сучасних англійських слів, зокрема anger, ball, egg, knife, take, they, мають давньонорвезьке походження.^[42] Також численні географічні назви із закінченнями -by та -thwaite мають скандинавське походження.^[43]

Англійське населення не було політично об’єднане до X століття. До того часу існувало багато дрібних королівств, які поступово злилися у гептархію з семи держав, серед яких наймогутнішими були Мерсія та Вессекс.

Формування англійської держави почалося в умовах спротиву данським вікінзьким вторгненням, що розпочалися близько 800 року н.е. Упродовж наступних півтора століття Англія здебільшого залишалася політично єдиною, а остаточне об’єднання було завершене у 954 році.

Англійська нація сформувалася 12 липня 927 року, коли Етельстан із Вессексу уклав договір при Еамонт-Брідж, ставши першим правителем усієї Англії.^[44] Саме Вессекс, почавши як відносно невелике королівство на південному заході, став ядром Королівства Англія, поглинувши інші англосаксонські королівства та Данелаг.^[45]

Нормандське завоювання Англії 1066 року поклало край англосаксонському та данському пануванню. Нова франкомовна нормандська еліта майже повністю замінила англосаксонську аристократію та церковних ієрархів. Після завоювання термін «англійці» зазвичай охоплював усіх корінних мешканців Англії — незалежно від їхнього англосаксонського, скандинавського чи кельтського походження — для відмежування від нормандських завойовників. Останніх ще протягом одного-двох поколінь після завоювання вважали «норманами», навіть якщо вони народилися в Англії.^[46]

Нормандська династія правила Англією протягом 87 років — до смерті короля Стефана у 1154 році. Після цього престол перейшов до Генріха II з дому Плантагенетів, що мав володіння у Франції. Внаслідок цього Англія стала частиною Анжуйської імперії аж до її розпаду у 1214 році.

Англонормандська та латина залишалися офіційними мовами королівської адміністрації за Плантагенетів. Лише за правління Едуарда I середньоанглійська почала широко використовуватися в офіційних документах, хоча англонормандська та латина зберігалися паралельно.^[47]

З часом англійська мова набула дедалі більшого значення навіть при дворі, а нормани поступово асимілювалися. До XIV століття і правителі, і піддані вважали себе англійцями та розмовляли англійською мовою.^[48]

Попри цю асиміляцію, відмінність між «англійцями» та «французами» зберігалася в офіційних документах ще довгий час, зокрема в юридичній процедурі Presentment of Englishry — правилі, за яким громада повинна була довести, що знайдене вбите тіло належало англійцю, а не норману, інакше накладався штраф. Це правило було скасоване у 1340 році.^[49]

З XVIII століття Англія є частиною ширшого політичного утворення, яке охоплює всі або частину Британських островів і нині відоме як Сполучене Королівство. Уельс був анексований Англією відповідно до Актів про унію з Уельсом 1535–1542 років, які включили Уельс до англійської держави.^[50]

Нова британська ідентичність почала формуватися після того, як Яків VI Шотландський став також Яковом I Англії та висловив прагнення бути відомим як монарх усієї Британії.^[51]

У 1707 році Англія об’єдналася з Королівством Шотландія шляхом ухвалення Актів про унію, які ратифікували Договір про унію. Парламент Шотландії раніше також схвалив власний акт, і таким чином 1 травня 1707 року було створено Королівство Велика Британія.

У 1801 році Акт про унію 1800 року об’єднав Королівство Великої Британії з Королівством Ірландія, утворивши Сполучене Королівство Великої Британії та Ірландії. У 1922 році приблизно дві третини населення Ірландії (26 із 32 графств) вийшли зі складу держави, утворивши Ірландську Вільну Державу. Залишок території став відомим як Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії, хоча ця назва була офіційно запроваджена лише у 1927 році.^{[джерело?]}

Упродовж усієї історії Сполученого Королівства англійці домінували за чисельністю населення та політичною вагою. Унаслідок цього поняття «англійськість» та «британськість» часто були дуже близькими. Водночас після унії 1707 року англійців, разом з іншими народами Британських островів, заохочували ототожнювати себе з британською, а не з окремими національними ідентичностями.^[52]

Англія була місцем призначення для різних хвиль іммігрантів починаючи з XVII століття. Частина цих груп прагнула зберегти власну етнічну ідентичність, тоді як інші поступово асимілювалися з англійцями.

Після повернення євреїв до Англії за часів Олівера Кромвеля у 1656 році відбувалися хвилі єврейської імміграції з Російської імперії у XIX столітті та з Німеччини у XX столітті.^[53]

Після того як король Франції Людовік XIV у 1685 році заборонив протестантизм, близько 50 000 гугенотів втекли до Англії.^[54]

Через тривалу та подекуди масову еміграцію ірландців, за сучасними оцінками, близько 6 мільйонів жителів Великої Британії мають принаймні одного дідуся чи бабусю, народжених у Республіці Ірландія.^[55]

Невелика чорношкіра присутність існує в Англії з XVI століття внаслідок трансатлантичної работоргівлі.^[56] Також невелика присутність вихідців з Індійського субконтиненту зафіксована ще з XVII століття завдяки діяльності Ост-Індської компанії.^[57]

Масове зростання чорного та азійського населення відбулося після Другої світової війни, коли імміграція з Британської імперії та Співдружності націй заохочувалася для подолання нестачі робочої сили.^[58]

Дослідження показують, що представники етнічних меншин у Великій Британії частіше ідентифікують себе як британці, а не з окремими націями держави, включно з Англією.^[59]

З кінця XX століття питання англійської національної ідентичності набуло більшої політичної та культурної значущості. Це частково пов’язано з процесами деволюції у Шотландії, Уельсі та Північній Ірландії, які призвели до створення власних парламентів або асамблей, тоді як Англія залишилася без окремого національного законодавчого органу.

Багато коментаторів зазначають існування так званого «англійського питання» — дискусії про те, яким чином Англія має бути представлена в межах конституційної структури Сполученого Королівства.^[60] Одні пропозиції включають створення окремого парламенту Англії, інші — реформування ролі Палати громад з урахуванням лише англійських питань (так зване «English votes for English laws»).

Почуття англійської ідентичності часто пов’язують із символами, такими як прапор Святого Георгія, який у другій половині XX століття знову набув популярності, особливо у сфері спорту та масової культури. Його використання зросло під час міжнародних футбольних турнірів, де він дедалі частіше замінює Юніон Джек.

Опитування громадської думки показують, що дедалі більше мешканців Англії ідентифікують себе як англійці або поєднують англійську та британську ідентичності. Водночас рівень цієї ідентифікації істотно різниться залежно від регіону, віку та соціально-економічного становища.

Деякі дослідники зазначають, що англійська ідентичність зазвичай має менш етнічний і більш цивільний характер, ніж національні ідентичності інших європейських народів, і часто визначається через мову, культуру та проживання в Англії, а не виключно через походження.^[61]

Протягом кількох століть значна кількість англійців емігрувала за межі Англії, формуючи діаспори в різних частинах світу. Найбільші англійські громади виникли у країнах, що були частиною Британської імперії.

Особливо значною була еміграція до Північної Америки у XVII–XIX століттях. Англійці становили одну з головних груп поселенців у Тринадцяти колоніях, а їхній вплив істотно позначився на мові, праві, політичних інститутах і культурі США та Канади.

Також значні англійські діаспори сформувалися в Австралії, Новій Зеландії та Південній Африці. У цих країнах англійці часто становили основу колоніального населення, а англійська культура, право та мова стали домінантними.

У XX столітті масштаби еміграції з Англії зменшилися, однак англійська діаспора залишається чисельною і сьогодні. За оцінками, десятки мільйонів людей у світі мають повне або часткове англійське походження, хоча далеко не всі з них ідентифікують себе як англійців у національному сенсі.^[62]

Культура Англії сформувалася в результаті поєднання багатьох історичних впливів, включно з кельтською, римською, англосаксонською, скандинавською та нормандською спадщиною. Вона справила надзвичайно сильний вплив не лише на інші частини Великої Британії, а й на культуру багатьох країн світу завдяки Британській імперії та глобальному поширенню англійської мови.

Англійська культура часто асоціюється з такими рисами, як цінування приватності, стриманість у поведінці, повага до традицій і верховенства права. Водночас сучасна Англія є багатокультурним суспільством, у якому історичні традиції поєднуються з культурними впливами іммігрантів з Європи, Азії, Африки та Карибського регіону.

Традиції та звичаї

До традиційних англійських звичаїв належать святкування Дня Святого Георгія (23 квітня), Ніч Ґая Фокса (5 листопада), а також різдвяні та великодні обряди. Значну роль відіграють церемонії, пов’язані з монархією, зокрема коронації, ювілеї та державні паради.

Мистецтво та архітектура

Англія має багату художню та архітектурну спадщину. Серед відомих архітектурних стилів — англосаксонський, нормандський, готичний, тюдорівський, георгіанський і вікторіанський. До знакових пам’яток належать Вестмінстерське абатство, Лондонський Тауер та Собор Святого Павла.

В образотворчому мистецтві Англія дала світові таких митців, як Джозеф Меллорд Вільям Тернер, Джон Констебл і Френсіс Бекон.

Музика

Англійська музична традиція охоплює як класичну, так і популярну музику. Композитори Генрі Перселл і Едвард Елгар відіграли важливу роль у класичній музиці, тоді як у XX столітті Англія стала одним із центрів світової популярної музики завдяки гуртам The Beatles, The Rolling Stones, Led Zeppelin і Pink Floyd.

Домінантною релігією в Англії традиційно є Церква Англії, яка є державною церквою. Її формальним главою є британський монарх, а вищі єпископи представлені в Палаті лордів.

З другої половини XX століття релігійна картина Англії стала більш різноманітною. Значні громади становлять католики, мусульмани, індуси, сикхи та євреї. Одночасно зростає кількість людей, які ідентифікують себе як нерелігійні.

Англійці традиційно розмовляють англійською мовою, яка належить до західногерманської гілки германських мов. Сучасна англійська мова розвинулася з давньоанглійської через середньоанглійський період, зазнавши значного впливу нормандської французької та латини.

В Англії існує значна діалектна різноманітність, хоча впродовж XX століття спостерігається тенденція до діалектного вирівнювання під впливом освіти, засобів масової інформації та внутрішньої міграції.

Англійська література бере початок у періоді давньоанглійської літератури, створеної мовою давньоанглійською. До найвідоміших творів цього періоду належить епічна поема «Беовульф», а також поезії «Моряк», «Мандрівник» і «Битва при Молдоні».

У середньовіччі література англійською мовою зазнала піднесення в період середньоанглійської. Найвидатнішим автором цього часу вважається Джеффрі Чосер, чий твір «Кентерберійські оповідання» став одним із фундаментальних текстів англійської літературної традиції.

Єлизаветинська епоха часто називається «золотою добою» англійської літератури. Саме тоді творили Вільям Шекспір, Крістофер Марло, Бен Джонсон і Едмунд Спенсер. Твори Шекспіра справили винятковий вплив на світову драматургію та поезію.

У XVIII–XIX століттях Англія дала світові таких класиків, як Джейн Остін, Чарльз Діккенс, Томас Гарді та Джордж Еліот. У XX столітті значну роль відіграли Джордж Орвелл, Вірджинія Вулф, Дж. Р. Р. Толкін і Аґата Крісті.

Населення Англії є найбільшим серед усіх країн Сполученого Королівства. Більшість жителів Англії є громадянами Великої Британії, проте етнічний склад країни є різноманітним через багатовікові міграційні процеси.

За переписами населення початку XXI століття, значна частина мешканців Англії ідентифікує себе як англійці або як британці. Водночас існують великі громади з походженням із Південної Азії, Африки, Карибського басейну та Східної Європи.

Найбільші міські агломерації включають Лондон, Манчестер, Бірмінгем, Лідс та Ліверпуль. Англія характеризується високим рівнем урбанізації, хоча значні території країни залишаються сільськими.

• Історія Англії