Акомодація (мова)

Акомода́ція (лат. accomodatio — пристосування) в мові — пристосування суміжних приголосних і голосних звуків один до одного, внаслідок чого властивості приголосного поширюються на голосний. Розрізняють два види акомодації звуків: прогресивна та регресивна. За позицією вона контактна (взаємодіють безпосередньо сусідні звуки), за характером — якісна^[1].

Акомодація виникає тоді, коли кінцевий момент вимови попереднього звука збігається з початковим моментом вимови наступного, наприклад у слові «рядити» звук «а» (я) пристосувався до попереднього м'якого звука «р'», а в слові «радіти» звук «и» (і) — до м'якого звука «д'». Явище акомодації досліджували мовознавці І. О. Бодуен-де-Куртене, В. О. Богородицький, а в галузі історії фонетики східнослов'янських мов — Леонід Булаховський.

В українській мові виразнішими є пристосування голосних до приголосних, ніж приголосних до голосних.^[1]

1. Носові приголосні [м], [н], [н'] частково назалізують сусідні голосні як у прогресивному напрямку ([м°õре], [нãш]), так і в регресивному ([кре̃м], [чав°у̃н]). У деяких випадках назалізація може відбуватися одночасно і прогресивно, і регресивно (с°õнãта). Між двома носовими приголосними можливе повне назалізування голосного: [м°у̃ндир], [н'·ã·н'чити].
2. М’які приголосні змінюють артикуляцію сусідніх голосних (за винятком [і], [и]), унаслідок чого голосні набувають і-подібної артикуляції: язик підіймається до твердого піднебіння і подається вперед (подібно до положення під час вимови звука [і]), а власний тон голосного підвищується порівняно з основною фазою його звучання. Така акомодація може бути як прогресивною, так і регресивною: р'·аска, [краве·ц'], [л'іле·j·а].
3. Задньоязикові приголосні дещо модифікують сусідні голосні переднього ряду ([і], [и], [е]), трохи «відтягуючи» їхню артикуляцію назад — це може проявлятися в початковій фазі голосного (після задньоязикового приголосного), у кінцевій (перед ним) або в обох фазах (між двома такими приголосними). Наприклад, різниться вимови звука [е] у словах [сестри] та [хекати]. Аналогічно передньоязикові приголосні трохи «посувають» уперед початкову чи кінцеву фазу артикуляції голосних заднього ряду [у], [о], [а] (наприклад, різна вимова [а] у словах [гак] і [сад]).

1. Перед голосним [і] усі губні ([б], [п], [в], [м], [ф]), передньоязикові шиплячі ([ж], [ш], [дж], [ч]), задньоязикові ([ґ], [к], [х]) та глотковий [г] зазнають часткового пом'якшення (напівпалаталізації): [б’гти], [с’п’іви], [г’ілка], [ф’іл'м], [бдж’ілка]. Такий тип акомодації відбувається лише в регресивному напрямку.
2. Усі приголосні набувають лабіалізації перед огубленими голосними [о], [у]: [д°остат°ок], [г°уц°ул], [п°од°ор°ож°увати]. Лабіалізація приголосних під дією огублених голосних також має регресивний характер.

• Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
• Мосієнко, А. К.; Бас-Кононенко, О.В; Бондаренко, В.В. (2010). Сучасна українська літературна мова: Лексикологія. Фонетика: підручник. Знання. с. 197—198. ISBN 978-966-346-826-6.

• Акомодація (фонетика) [Архівовано 24 березня 2022 у Wayback Machine.] // ВУЕ