Акацири

Акацири (д.-грец. Άκατίροι, Άκατζίροι, лат. Acatziri) — кочовий племінний союз, що мешкав у степах Північного Причорномор'я у V столітті. У сучасній історіографії їх зазвичай відносять до народів гунського кола, що відіграли важливу роль у геополітичних конфліктах між Гунами, Візантією та Сасанідською Персією^[1]. У період свого найбільшого розквіту в середині V століття акацири кочували в євразійських степах на північ від Чорного моря — на територіях, які античні джерела називали Понтійською Скіфією. Історик VI століття Йордан описував їх як дуже сильне плем'я, що не займалося землеробством, а жило виключно зі скотарства та полювання^[2]. За однією з гіпотез дослідників, кримське місто Херсонес у VI столітті могло перебувати під їхнім контролем або впливом як важливий торговельний центр^[3].

До входження в орбіту безпосереднього впливу гунів акацири не мали єдиного правителя, а керувалися децентралізованою структурою з багатьох незалежних племінних вождів та князів^[4]. Розуміючи цю роздробленість, візантійський імператор Феодосій II спробував використати акацирів як союзників проти Аттіли, відправивши їм послів із багатими дарами^[1].

Ця дипломатична місія зазнала краху через порушення степового етикету: візантійський посол роздав дари не за старшинством, і головний вождь Куридах (Карадах) отримав їх лише другим^[4]. Сприйнявши це як особисту образу, Куридах звернувся по допомогу до Аттіли проти інших співправителів. Близько 447—448 років Аттіла відправив велике військо, яке знищило частину акацирских князів, а решту змусило підкоритися^[5].

Після перемоги Аттіла запросив Куридаха до себе, але той, підозрюючи пастку, відмовився. Він передав дипломатичну відповідь: «важко людині дивитися на Бога; і якщо на сонячний диск неможливо дивитися прямо, як можна без шкоди дивитися на найвеличнішого з богів?»^[4]. Задоволений цими словами, Аттіла дозволив Куридаху зберегти владу над власним кланом, проте над рештою акацирів правителем було призначено старшого сина Аттіли — Еллака^[4]. Для затвердження цього рішення та управління землями Аттіла відрядив свого впливового сановника Онігесія.

Гуни регулярно придушували повстання непокірних акацирів. Візантійський дипломат Пріск Панійський згадує полоненого грецького купця з Вімінаціума, який здобув свободу за скіфським (гунським) законом, хоробро б'ючись у лавах армії Онігесія проти римлян та акацирів^[4].

Після розпаду Гуннської імперії у 450-х роках акацири зіткнулися з новою хвилею міграцій у степу. У 460-х роках племена сарагурів, яких витіснили савіри та авари, прийшли на землі акацирів і після низки битв завдали їм важкої поразки^[2].

Проте акацири не зникли з історичної арени остаточно. Близько 466—467 років вцілілі загони акацирів об'єдналися із сарагурами для масштабного походу на Сасанідську Персію^[4]. Згідно з відомостями Пріска, знайшовши Каспійські ворота (Дербент) зайнятими перським гарнізоном, кочівники змінили маршрут (сучасні історики припускають, що вони пройшли через Дар'яльську ущелину) і вдерлися до Закавказзя. Вони спустошили Іберію та атакували вірменські поселення. Ця загроза змусила перського шаха Пероза I просити у Візантії фінансової та військової допомоги для оборони кавказької фортеці Юроіпаах^[4].

Після цих подій етнонім акацирів поступово розчиняється серед нових кочових конфедерацій Північного Причорномор'я.

Точне етнічне походження акацирів залишається предметом дискусій. Пріск Панійський у своїх текстах називає їх «скіфами» (традиційний античний анахронізм для позначення будь-яких степових кочівників)^[4], тоді як інші пізньоантичні джерела прямо називають їх гунами (Akatiri Hunni).

• Зв'язок з агафірсами: Деякі ранні дослідники намагалися пов'язати акацирів із стародавнім племенем агафірсів, про яке писав Геродот. Однак сучасні історики, зокрема Е. А. Томпсон, категорично відкидають цю гіпотезу як лінгвістично та історично необґрунтовану^[6].
• Тюркська та хозарська гіпотези: Існує припущення про тюркське походження племені. Етнонім намагалися вивести від тюркського ağaç eri («лісова людина»)^[2] або перекласти як Aq Qazir («білі хозари»)^[7]. Проте історик Пітер Голден зазначає, що ці теорії базуються виключно на фонетичній подібності і не мають твердого документального підтвердження^[8]. Сходознавець Омелян Пріцак пов'язував ім'я акацирів із хозарами через політико-географічний фактор: на його думку, західні тюрки (ядро майбутнього Хозарського каганату) перейняли цю назву, коли відкочували на захід і зайняли колишні землі акацирів^[9].

• Atwood, Christopher P. Dubitando: Studies in History and Culture in Honor of Donald Ostrowski. Cambridge University Press, 2012. ISBN 978-0-8-9357-404-8.
• Blockley, R. C. East Roman Foreign Policy: Formation and Conduct from Diocletian to Anastasius. Cairns, 1992. ISBN 978-0-905205-83-0.
• Given, John P. The Fragmentary History of Priscus: Attila, the Huns and the Roman Empire, AD 430–476. Arx Publishing, 2015. ISBN 978-1935228141.
• Golden, Peter B. Studies on the Peoples and Cultures of the Eurasian Steppes. 2011.
• Pritsak, Omeljan. "The Khazar Kingdom's Conversion to Judaism". Harvard Ukrainian Studies, II.3, 1978.
• Sinor, Denis. The Cambridge History of Early Inner Asia. Cambridge University Press, 1990. ISBN 978-0-521-24304-9.
• Thompson, E. A. A History of Attila and the Huns. Oxford: Clarendon Press, 1948.