YaChudo

Іонічне море

Переглядів: 0. Оновлено 14.11.2026.

Іонічне море
Мапа Іонічного моря
38° пн. ш. 19° сх. д. / 38° пн. ш. 19° сх. д.
ОбластьЄвропа
РозташуванняСередземномор'я
Прибережні країниАлбанія, Італія і Греція Редагувати інформацію у Вікіданих
Довжина100 км Редагувати інформацію у Вікіданих
Найбільша глибина5267 м Редагувати інформацію у Вікіданих
Площа169 тисяч км²
Впадаюча річкаАхелоос, Ахеронт, Allarod, Amendolead, Bradanod, Neto Riverd, Pavllëd, Pineiosd, Simetod, Тіаміс, Алфей, Allid, Amusad, Anapod, Asinarod, Бистриця, Bonamicod, Calcinarad, Cassibiled, Esaro (Crotone)d, Fiumefreddo riverd, Gerace, Helorusd, La Verded, Larissosd, Melitod, Nedad, Peristerid, Fiumenicàd, Q18288942?, Q21236237?, San Leonardod, Q3667774?, Q3697983?, Simerid, Q725720?, Q760288?, Sarmentod, Stilarod, Torbidod і Torno Редагувати інформацію у Вікіданих
Мапа
CS: Іонічне море у Вікісховищі
Межі Іонічного моря. Позначення: жовта лінія: традиційні межі, помаранчева: межа згідно з Італійською метеорологічною службою Meteomar, червона: межа згідно Міжнародної гідрографічної організацією

Іоні́чне море[1][2], або Іоні́йське море (грец. Ιόνιο Πέλαγος, італ. Mare Ionio) — центральна частина Середземного моря, між південно-західним берегом Балканського і південно-східним берегом Апеннінського півостровів і островами Крит і Сицилія. Площа 169 тисяч км², найбільша глибина 5 121 м (Безодня Каліпсо — найглибша точка Середземного моря).

Море сполучено на півночі протокою Отранто з Адріатичним морем, на заході Мессінською протокою з Тірренським морем.

Дно має форму улоговини, вкрите відкладеннями — переважно мулом, а ближче до берегів  — мулистий пісок, пісок і черепашник.

Найбільші затоки: Патраїкос, Коринф, Таранто. На сході Іонічні острови. Температура води від 14°C в лютому до 25,5 °C в серпні. Солоність понад 38 ‰. Припливи подобові (до 0,4 м). Розвинене рибальство (скумбрія, червоний тунець, камбала, кефаль).

Головні порти:

Етимологія

Хоча офіційно прийнята нині форма назви цього моря — Іонічне, цілий ряд джерел згадує його як море Іонійське. Саме так воно назване у статті «Пелопоннеська війна» в УРЕ[3]. Академік М. Грушевський називав це море Іонійським у своїх працях «Історія України-Руси» (т. 1, 1898) і «Історія української літератури» (т. 1, 1923)[4][5]. Адмірал М. Аркас у своїй праці «Історія України-Русі» (1908 і 1912) згадує це море як Іонійське[6]. У «Літературно-науковому віснику» НТШ ім. Шевченка 1913 року натрапляємо на назву Іонійське море. Академік А. Кримський використав назву Іонійське море в кінці 20-х років минулого століття у праці «Історія Туреччини»[7]. Академік І. Крип'якевич згадує це море саме як Іонійське у своїй праці «Всесвітня історія», над якою працював десь на час початку 1-ї світової війни[8][9]. Сміливо можна зробити висновок, що в кінці ХІХ  — на початку ХХ століття серед українських науковців і дослідників існувала традиція передавати назву Ιόνιο Πέλαγος як Іонійське море.

Варто зазначити, що і в радянський період чимало авторів використовували саме назву Іонійське море. У виданні «Легенди і міфи стародавньої Греції» (К. : Рад. шк., 1967) перекладач О. М. Іванченко використовує назву «Іонійське море»[10]. У коментарі до літописних географічних назв з «Повісті врем'яних літ» В. В. Яременко використовує назву Іонійське море[11]. У виданні «Вергілій. Енеїда» (К.: Дніпро, 1972) перекладач М. Білик використовує назву Іонійське море[12]. У збірці творів П. Мисника, виданій 1987 року видавництвом «Дніпро», теж читаємо про Іонійське море.

Природа

Іонічне море — найглибша частина Середземноморського басейну (саме тут розташована Безодня Каліпсо глибиною 5267 м). Завдяки суттєвій глибині та активному обміну водними масами з Атлантикою та східним Середземномор'ям, це море вирізняється унікальним сполученням пелагічних та глибоководних екосистем.

Межі

Міжнародна гідрографічна організація встановила межі Іонічного моря[13]:

  • На півночі: Лінія прямує від гирла річки Бутринті (39°44'N) Албанія до мису Караголь, Корфу (39°45'N), уздовж північного узбережжя острова Корфу до мису Кефалі (39°45'N) і звідти до мису Санта-Марія-ді-Леука, Італія.
  • На сході: Від гирла річки Бутринті в Албанії вздовж узбережжя материка до мису Матапан
  • На півдні: лінія від мису Тенарон до мису Пассеро, південної точки Сицилії.
  • На заході: Східним узбережжям Сицилії та південно-східним узбережжям Італії до мису Санта-Марія-ді-Леука.

Острови

Острів Кефалонія

Острови Іонічного моря є одними з найкрасивіших у світі. Кожен острів має свою унікальну культуру та історію.

Основні острови:

Острів Кефалонія — найбільший острів з усіх Іонічних островів. Острів Лефкада з'єднаний з материком мостом, тому дістатися до нього легко. А Ітака — батьківщина «Одіссеї» Гомера. Острів Корфу є найпопулярнішим туристичним напрямком в Іонічному морі. Острів Паксі — найменший з усіх Іонічних островів. Усі великі острови, розташовані в Іонічному морі, належать Греції, включаючи острів Корфу, Лефкада, Ітака, Закінф і острів Кефалонія.[14]

Затоки

Клімат

Акваторія моря лежить в середземноморській області північного субтропічного кліматичного поясу[15]. Влітку переважають тропічні повітряні маси, взимку — помірні. Значні сезонні амплітуди температури повітря і розподілу атмосферних опадів. Влітку жарко, ясна і тиха погода; взимку відносно тепло, похмура вітряна погода і дощить[16].

Біорізноманіття

Дзьоборил справжній (Ziphius cavirostris)

Акваторія моря належить до окремого екорегіону Іонічного моря бореальної північноатлантичної зоогеографічні провінції[17]. Зоогеографічно донна фауна континентального шельфу й острівних мілин до глибини 200 м належить до Середземноморської провінції, перехідного району між бореальною та субтропічною зонами[18].

Флора прибережної зони представлена типовими середземноморськими угрупованнями водоростей та луками посідонії океанічної (Posidonia oceanica). Проте справжня унікальність Іонічного моря полягає у його пелагічній та батіальній фауні. Глибоководні жолоби створюють ідеальні умови для існування мезопелагічних риб, рідкісних глибоководних кальмарів та унікальних холодноводних коралових рифів (Lophelia pertusa та Madrepora oculata), які розвиваються на глибинах понад 300 м.

Іхтіофауна моря включає сотні видів, серед яких переважають великі пелагічні хижаки: тунець блакитний, риба-меч, риба-вітрильник та різні види акул (зокрема акула-мако, акула синя та акула-молот).

Найбільшу екологічну цінність Іонічне море має для китоподібних. Еллінський жолоб, що проходить уздовж східної межі моря, є головним осередком розмноження та годування критично загроженої популяції кашалотів (Physeter macrocephalus) у Середземномор'ї. Крім кашалотів, тут стабільно мешкають зубаті кити, зокрема дзьоборил Кюв'є, продельфін смугастий, дельфін білобокий та афаліни. Затока Лаганас на острові Закінф є найважливішим місцем гніздування морської черепахи каретти у всій Європі.

Грязьові вулкани

Нещодавно на південь від калабрійського Аспромонте було виявлено кілька підводних грязьових вулканів.[19] Ці вулкани (які мають назви «Мадонна-дель-Іоніо», «Катандзаро» та «Пітагора») невеликі за розміром, але, ймовірно, пов'язані з іншими вулканами магматичного типу, розташованими південніше, у глибокій центральній частині Іонічного басейну.[20] «Катандзаро» розташований за кілька кілометрів від пляжу Катандзаро на глибині всього 150 метрів.

Сільвія Черамікола[21] стверджує, що нещодавно було виявлено четвертий грязьовий вулкан (відомий як «Сарторі») майже за сто кілометрів на південний схід від згаданих трьох грязьових вулканів біля узбережжя південної Калабрії, і це може свідчити про можливий зв'язок між ними та сицилійською Етною. Слід зазначити, що існують й інші можливі грязьові вулкани (за оцінкою Чераміколи, можливо, близько п’ятдесяти) у «калабрійському уступі», що занурюється в абісальні глибини центральної частини Іонічного моря.[22]

Галерея

Примітки

  1. ↑ Ніковський, А. (1927 р.). Словник українсько-російський.{{cite book}}: Обслуговування CS1: Сторінки з посиланнями на джерела, що мають зайву точність в параметрі year (посилання)
  2. ↑ Грінченко, Б.; Єфремов, С.; Ніковський, А. (1927–1928 рр.). Словник української мови (вид. 3-тє).{{cite book}}: Обслуговування CS1: Сторінки з неправильним форматом в діапазонах дат (посилання) Обслуговування CS1: Сторінки з посиланнями на джерела, що мають зайву точність в параметрі year (посилання)
  3. ↑ Пелопоннеська війна [Архівовано 14 листопада 2016 у Wayback Machine.] / Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
  4. ↑ М. Грушевський. Історія України-Руси. Архів оригіналу за 14 листопада 2016. Процитовано 13 листопада 2016.
  5. ↑ М. Грушевський. Історія України-Руси. PDF-файл. Архів оригіналу за 14 листопада 2016. Процитовано 13 листопада 2016.
  6. ↑ М. Аркас. Історія України-Руси. PDF-файл. Архів оригіналу за 14 листопада 2016. Процитовано 13 листопада 2016.
  7. ↑ А. Кримський. Історія Туреччини. DjVu-файл. Архів оригіналу за 7 серпня 2016. Процитовано 13 листопада 2016.
  8. ↑ І. Крип'якевич. Всесвітня історія.
  9. ↑ І. Крип'якевич. Всесвітня історія. Т. 1. PDF-файл. Архів оригіналу за 14 листопада 2016. Процитовано 13 листопада 2016.
  10. ↑ М. А. Кун. Легенди і міфи стародавньої Греції. К. : Рад. шк., 1967. Архів оригіналу за 14 листопада 2016. Процитовано 13 листопада 2016.
  11. ↑ Повість врем'яних літ: Літопис (за Іпатським списком) / Пер. з давньоруської, післяслово, комент. В. В. Яременка.— К.: Рад. письменник, 1990. — 558 с. Архів оригіналу за 28 жовтня 2016. Процитовано 13 листопада 2016.
  12. ↑ Вергілій. Енеїда. К.: Дніпро, 1972. Архів оригіналу за 14 листопада 2012. Процитовано 13 листопада 2016. [Архівовано 2012-11-14 у Wayback Machine.]
  13. ↑ Limits of Oceans and Seas, 3rd edition (PDF). International Hydrographic Organization. 1953. Архів оригіналу (PDF) за 8 жовтня 2011. Процитовано 7 лютого 2010. [Архівовано 2011-10-08 у Wayback Machine.]
  14. ↑ grandgo (13 серпня 2022). 10 причин, чому Іонічне море є одним із найкрасивіших регіонів світу. Grandgo (укр.). Процитовано 30 серпня 2023.
  15. ↑ Атлас. 7 клас. Географія материків і океанів. / Укладач Скуратович О. Я. — К. : ДНВП «Картографія», 2008.
  16. ↑ (рос.) Физико-географический атлас мира. — М. : Академия наук СССР и главное управление геодезии и картографии ГГК СССР, 1964. — 298 с.
  17. ↑ (англ.) Mark D. Spalding et al. Marine Ecoregions of the World: A Bioregionalization of Coastal and Shelf Areas. BioScience Vol. 57 No. 7. July/August 2007. pp. 573—583. doi: 10.1641/B570707
  18. ↑ (рос.) Жизнь животных. Том 1. Беспозвоночные. / Под ред. члена-корреспондента АН СССР профессора Л. А. Зенкевича. — М. : Просвещение, 1968. — с. 576.
  19. ↑ https://www.researchgate.net/publication/313661885_Una_nuova_provincia_di_vulcani_di_fango_scoperta_nel_Mar_Ionio. {{cite web}}: Пропущений або порожній |title= (довідка)
  20. ↑ Researchgate: Una nuova provincia di vulcani di fango scoperta nel Mar Ionio (Geoit-Ceram-lr.pdf)
  21. ↑ https://www.ogs.it/en/users/silvia-ceramicola. {{cite web}}: Пропущений або порожній |title= (довідка)
  22. ↑ {{cite web}}: Порожнє посилання на джерело (довідка)

Література

  • Атлас світу / Гол. ред. І. С. Руденко; зав. ред. В. В. Радченко; відп. ред. О. В. Вакуленко. — К. : ДНВП «Картографія», 2005. — 336 с. — ISBN 966-631-546-7
  • Второв П. П., Дроздов Н. Н. Биогеография : Учебник. — М. : ВЛАДОССПРЕСС, 2001. — 304 с. — ISBN 5-305-00024-6 (рос.)
  • Географічний атлас світу / гол. ред. І. Л. Дрогушевська; відп. ред. В. В. Радченко; худож.-оформ. М. Гутман. — К. : ДНВП «Картографія», 2018. — 184 с. — ISBN 978-966-946-053-0
  • Географический энциклопедический словарь. Москва. «Советская энциклопедия». 1989. стор. 560 (рос.)
  • Залогин Б. С., Косарев А. Н. Природа мира. Моря. — М. : Мысль, 1999. — 400 с. — ISBN 5-244-00624-X (рос.)
  • Костів Л. Я. Регіональна фізична географія. Євразія : Навч. посібник. — Львів : ЛНУ імені Івана Франка, 2022. — 336 с. — ISBN 978-617-10-0374-3
  • Кукурудза С. І. Біогеографія : Підручник. — Львів : Вид-во ЛГУ ім. Івана Франка, 2006. — 504 с. — ISBN 966-613-502-7
  • Литвин В. М., Лымарев В. И. Природа мира. Острова. — М. : Мысль, 2003. — 287 с. — ISBN 5-244-00977-X (рос.)
  • Океанографическая энциклопедия / Под ред. Р. М. Деменицкой, Г. И. Баранова, В. В. Панова и др. — Л. : Гидрометеоиздат, 1974. — 632 с. (рос.)
  • Решетило О. Зоогеографія: Навч. посібник. — Львів. : ЛНУ ім. І. Франка, 2013. — 232. с. — ISBN 978-966-613-977-4
  • Фізична географія материків та океанів : Підручник у 2-х т. / Ред. П. Г. Шищенко. — К. : Київський університет, 2020. — Т. 2. Африка, Америка, Австралія, Антарктида, Океани. — 470 с. — ISBN 978-966-439-989-8

Посилання

38°6′4″ пн. ш. 18°17′41″ сх. д. / 38.10111° пн. ш. 18.29472° сх. д.{{#coordinates:}}: не можна мати більш ніж один первинний тег на сторінку

Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).