Інтермова

Інтермова, Міжмовний ідіолект — це ідіолект, індивідуальна система правил, що формується у свідомості людини, котра ще не повністю засвоїла нову мову. Вона має елементи як рідної мови (L1), так і цільової мови (L2), а також власні особливості, які не належать до жодної з них. Ці дві характеристики надають міжмовному ідентифікатору його унікальної лінгвістичної організації. Він ідіосинкратично базується на досвіді людини з L2. Міжмовний ідентифікатор може стабілізуватися або припинити свій розвиток на будь-якій стадії свого розвитку. Формувати правила міжмовного ідентифікатора можуть кілька факторів, включаючи перенесення L1, попередні стратегії навчання, стратегії засвоєння L2, стратегії комунікації L2 та надмірне узагальнення мовних моделей L2.

Теорія міжмовного ідентифікатора стверджує, що сплячий психологічний каркас у людському мозку активується під час вивчення другої мови. Ця теорія належить Ларрі Селінкеру, який ввів терміни «міжмовний ідентифікатор» та «скам'яніння мови». Вріелю Вайнрайху приписують створення основи для дослідження Селінкера. Селінкер зазначив у 1972 році, що в певній ситуації висловлювання людини-учня відрізняються від висловлювань носія мови, щоб передати ідентичне значення. Це порівняння свідчить про окрему лінгвістичну систему, яку можна спостерігати у висловлюваннях учня, який намагається передати значення мовою L2. Це не видно, коли учень виконує завдання, орієнтовані на форму, такі як усні вправи в класі.

Міжмовні висловлювання можуть відрізнятися в різних контекстах і можуть бути більш точними, складними та вільними в одній області, ніж в іншій. Міжмовні висловлювання учня можна порівняти з двома речами: висловлюваннями мовою L1 для передачі повідомлення, створеного учнем, та висловлюваннями носія мови L2 для передачі того ж повідомлення. Міжмовна перспектива може бути використана для розгляду основних знань учня про звукову систему цільової мови (міжмовна фонологія), граматику (морфологія та синтаксис), словниковий запас (лексика) та лінгвістичні норми (міжмовна прагматика). Описуючи, як мова учня відповідає універсальним лінгвістичним нормам, міжмовні дослідження сприяли розумінню лінгвістичних універсалій у вивченні другої мови.

Примітки

Джерела

Fasold, R.; Preston, D. (2007). "The psycholinguistic unity of inherent variability: Old Occam whips out his razor." In Bayley, R.; Lucas, C.; eds. Sociolinguistic variation: Theory, methods, and applications. Cambridge: Cambridge University Press. pp. 45–69.
Lightbown, P. (1983). "Exploring relationships between developmental and instructional sequences in L2 acquisition." In Seliger, H.; Long, M.H.; eds. Classroom oriented research in second language acquisition. Rowley, MA: Newbury House. pp. 217–243.
Rampton, B. (1995). Crossing: Language and ethnicity among adolescents. London: Longman. ISBN 978-1900650-779
Selinker, L. (1972), Interlanguage. International Review of Applied Linguistics, 10, 209–231.
Selinker, L., & Douglas, D. (1985). Wrestling with 'context' in interlanguage theory. Applied Linguistics, 6, 190–204.
Tarone, E. (1979). Interlanguage as chameleon. Language Learning 29(1), 181–191.
Tarone, E., & Liu, G.-q. (1995). Situational context, variation and second-language acquisition theory. In G. Cook & B. Seidlhofer (Eds.), Principles and Practice in the Study of Language and Learning: A Festschrift for H.G. Widdowson (pp. 107–124). Oxford: Oxford University Press.
Tarone, Elaine (2006). Interlanguage. У Brown, Keith (ред.). Encyclopedia of Language and Linguistics. Boston: Elsevier. с. 747—751. ISBN 978-0-08-044361-4.
Tarone, E. (2009). "A sociolinguistic perspective on interaction in SLA." in Mackey, A.; Polio, C.; eds. Multiple perspectives on interaction: Second language research in honor of Susan M. Gass. New York: Routledge. pp. 41–56.
Tarone, E., Bigelow, M. & Hansen, K. (2009). Literacy and second language oracy. Oxford: Oxford University Press.[1]