Іван Граматик
| Іван VII Граматик | ||
 | ||
| Полемічне зображення Івана Граматика в Хлудовському псалтирі, середина IX століття | ||
| ||
|---|---|---|
| 837 або 838 — 4 березня 843 | ||
| Попередник: | Антоній I Кассімата | |
| Наступник: | Мефодій I Константинопольський | |
| Діяльність: | церковний діяч, учений, дипломат | |
| Народження: | кінець VIII століття | |
| Смерть: | до 867 | |
Іван VII Граматик (грец. Ἰωάννης ὁ Γραμματικός; кінець VIII століття — до 867) — візантійський церковний діяч, учений і дипломат, патріарх Константинопольський у 837 або 838—843 роках. Один із головних богословів другого періоду іконоборства та останній константинопольський патріарх, який підтримував цю політику.[1][2]
Біографія
Походження, освіта та рання діяльність
Іван походив із константинопольської родини, яку джерела пов'язують з іменами Морокарданіїв або Морохарзаніїв. Його батька звали Панкратієм, брата — Арсавіром; родичем Івана був учений Лев Математик. Вірменське походження родини припускають на підставі імен і родинних зв'язків, але докладна генеалогія залишається непевною. За вченість і філологічні заняття він отримав прізвисько «Граматик».[1][2]
У ранньому IX столітті Іван був ченцем і читцем. Повідомлення про те, що замолоду він писав ікони, допускає різні тлумачення й не є безсумнівно встановленим. Збереглися листи до нього Теодора Студита, монастирського діяча й богослова кінця VIII — початку IX століття. Попри догматичні розбіжності, автор листів визнавав учену підготовку свого адресата.[1][2]
Іконоборча комісія та служба імператорам
814 року імператор Лев V доручив зібрати тексти Отців Церкви, які можна було використати проти іконошанування. Провідними учасниками цієї роботи стали Іван та єпископ Антоній Сілліонський. Комісія готувала аргументацію для зміни рішень собору 787 року. Після усунення патріарха Никифора I собор 815 року відновив іконоборство.[1]
Сам Іван 815 року патріархом не став: придворні заперечували проти його кандидатури через молодість і недостатню відомість. Він очолив константинопольський монастир святих Сергія і Вакха. Згодом був синкелом, тобто наближеним помічником патріарха; ці посади підтверджує також напис на його печатці.[1]
За імператора Феофіла Іван мав значний вплив при дворі. Він очолював посольство або посольства до Аббасидського халіфату. Різні оповіді пов'язують цю місію з переговорами про мир, обміном полоненими та поверненням візантійського воєначальника Мануїла, який перебував у халіфаті. Пізніші хроніки приписували Іванові також вплив на спорудження палацу Бріас за зразком арабських резиденцій.[1][2]
Патріаршество та усунення
Після смерті Антонія I Іван став патріархом. Традиційна дата його вступу на кафедру — 21 січня 837 року; інша хронологічна реконструкція — 21 квітня 838 року. Візантиніст і дослідник грецької літератури кінця XX — початку XXI століття Дмитро Афіногенов у дослідженні 2004 року вважав другу дату ймовірнішою, хоча в його пізнішій енциклопедичній статті наведено традиційне датування. Розбіжність пов'язана з неузгодженими відомостями про тривалість патріаршества та день інтронізації.[3][2][1]
Іван підтримував іконоборчу політику Феофіла. Житія іконошанувальників зображують його організатором богословських диспутів і переслідувань, однак конкретні сцени в цих текстах нерідко побудовані за спільними літературними зразками. Власні твори патріарха збереглися лише фрагментарно, тому його аргументи значною мірою відомі через їх спростування противниками.[2]
Після смерті Феофіла в січні 842 року влада перейшла до регентства Феодори при малолітньому Михаїлі III. Уряд домовився з прихильниками іконошанування про відновлення їхньої церковної політики. 4 березня 843 року Івана усунули; наступником став Мефодій I.[2][4]
Ворожі до Івана хроніки розповідають, що під час усунення він сам завдав собі поранень, намагаючись звинуватити імператорських посланців. В інших оповідях заслання пов'язано з монастирем Клідіон та маєтком Психа. Розповіді про пошкодження ним ікон і покарання бичуванням мають різні версії. Точний час його смерті невідомий; він помер до 867 року. Пізніші хроністи повідомляють і про посмертну наругу над його останками за Михаїла III.[1]
Твори та історичний образ
Головним напрямом інтелектуальної діяльності Івана була іконоборча полеміка, зокрема добір святоотцівських текстів. Від його спростувального богословського твору збереглися уривки. Атрибуції йому деяких поетичних творів і збірок висловів залишаються гіпотезами.[2]
Образ Івана формувався переважно в іконошанувальницькому середовищі. Продовжувач Феофана — умовне позначення авторів історичного зводу X століття — та інші пізніші хроністи пов'язували його з чаклунством, ворожінням і моральними злочинами. Ці сюжети характеризують полемічну репутацію вченого патріарха, а не доводять описані звинувачення. До цієї ж традиції належить його негативне зображення в Хлудовському псалтирі середини IX століття.[1][2]
Примітки
- ↑ а б в г д е ж и к Ioannes 5. Prosopography of the Byzantine Empire. Процитовано 17 жовтня 2026.
- ↑ а б в г д е ж и к Д. Е. Афиногенов (30 березня 2015). Иоанн VII Грамматик. Православная энциклопедия. Процитовано 17 жовтня 2026.
- ↑ Д. Е. Афиногенов (2004). Зима на Босфоре. Процитовано 17 жовтня 2026. Додаток I до монографії «“Повесть о прощении императора Феофила” и Торжество Православия», пояснення до згадки Іоанна Граматика та примітки 9–10.
- ↑ Д. Е. Афиногенов. Мефодий I. Православная энциклопедия. Процитовано 17 жовтня 2026. Розділи «Источники», «Биография», «Патриаршество», «Великая чистка», «Столкновение со студитами», «М. как писатель и переписчик».
Джерело: стаття у Вікіпедії та історія редагувань (автори).